Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

— Цей бранець що, чаклун?

— Тобто химородник[82], як вони себе іменують?

— Ну, так!

— Що ви, ваша високосте, що ви! Жодним чином, — начальник замкової охорони навіть дозволив собі стримано посміхнутися. — Якби так, то ми б...

— Тоді чому ти не хочеш, щоб я на нього дивилася?

— Та справа така...

Він перевів для хоробрості дух і мовив:

— Останнім часом він дещо неспокійний, от ми його й той...

— Що?..

— У колодки посадили, щоб вгомонився.

І остаточно оправившись від зніяковіння, почав пояснювати:

— Справа в тому, що вчора звідси в іншу в'язницю відвезли клятого однорукого розбійника Матвія Шаулу. Він і крикнув на прощання: мовляв, попереджав я тебе, царю Наливаю, щоб люди твої князя Кирика Остаф'євича звідкись там не випустили в жодному разі! Мовляв, не підвів би ти нас тоді, все зовсім по–іншому обернулося б. А так і мене, і себе самого, і скільки–то ще козаків у могилу ти звів. Мовляв, коли б кого з нас не стратили, царю Наливаю, і я сам, і козаки мої тебе на тім світі зустрінемо неодмінно. От як почув ті вигуки самозванець, так немовби з ланцюга й зірвався. Тобто...

Начальник охорони зніяковіло кахикнув і продовжив:

— Тобто кайдани ледве не розірвав, до того ж із дикими зойками на двері із усього розбігу кидатися став. Коли мої люди в камеру до нього заскочили — на них накинувся! Дарма що по руках і ногах скований... От після цього ми й забили негідника в колодки: нехай тепер вгамується...

— Нічого підозрілого я не чую, — перервала слововиливи начальника охорони Анна. — Як на мене, він поводиться тихо.

— Ще б пак! У колодках не побешкетуєш.

— Тоді дозволь мені нарешті увійти. Або ти, нахабо, вирішив нізащо не пускати мене усередину?

Начальник охорони зрозумів, що подальше зволікання не має сенсу, тому глибоко вклонився відвідувачці, штовхнув важкі двері й мовив шанобливо:

— Прошу, ваша високосте! Тільки дивіться, не вдартеся об притолоку.

Анна завбачливо пригнулася й слідом за смолоскипником увійшла в зовсім манюсіньку квадратну камеру із глухими, без єдиного віконця стінами. Від спертого сморідного повітря у вдовствуючої королеви миттю запаморочилося в голові, тож щоб не знепритомніти, вона змушена була прикрити ніс і рот надушеною мереживною хусточкою.

Втім, зараз її турбувало лише одне: якомога уважніше розглянути полоненого ватажка бунтівників. Тремтливе світло смолоскипа, роздерши темряву камери, буквально засліпило Наливайка, тому він мимоволі зіщулився й заморгав. На більше був нездатний: адже на ногах замикалися горизонтальні колодки, руки ж безсило зависли на ланцюгах, прикутих до стіни позаду бранця.

— Хто це сюди завітав? — нарешті прохрипів він з неймовірним зусиллям. Говорити бранцеві й справді було нелегко: адже розтягнуті на обидва боки руки не дозволяли дихати глибоко.

— Стули пельку, клятий бунтівник! — миттю відреагував начальник охорони, однак різким жестом лівої долоні Анна змусила його замовкнути й заходилася уважно розглядати проводиря повстанців. При цьому з кожною секундою її очі дедалі більше округлялися, тому що...

— Хто ви така, шляхетна пані? — знову прохрипів бранець. При цих словах вдова–королева похитнулася, відступнула назад і не впала тільки тому, що начальник охорони вчасно підхопив її під лікті.

— Ваша високосте, що з вами? — співчутливо поцікавився він.

— «Ваша високосте»?! Ага, он воно як...

Трохи звикнувши до тьмяного світла смолоскипа, Наливайко хитро примружився і, судячи з тремтіння пишних вусів, посміхнувся. Це остаточно збентежило високошляхетну гостю.

Пробелькотавши невиразно:

— Це й направду він!!! Мені не здалося! Поїдемо звідси швидше, це вище від моїх сил! — Анна ще позадкувала, але не нахилившись вчасно, вдарилася потилицею об дверну притолоку.

— Обережніше, Матка Бозка! Не впадіть, ваша високосте! — кричав начальник замкової охорони, не встигаючи за старою матроною. Але вдова–королева вже була в коридорі й крокувала до виходу так енергійно, що смолоскипник, який освітлював їй шлях, змушений був бігти підтюпцем. Збоку складалося враження, нібито стара шляхетна пані намагається врятуватися від переслідування легіону чортів.

— Вам зле, ваша високосте? Що сталося?!

Вона не вдостоїла начальника охорони навіть найкоротшою відповіддю. Хоч якось заспокоїлася, лише впавши на м'які атласні подушки, розкидані по сидінню карети.

Ах, звісно ж, це він! Тут не просто віддалена схожість — викапаний князь Дмитро!!! А цей голос!.. І чому, чому ніхто не помітив настільки явної подібності?! Невже й насправді не помітили? Причому ніхто?.. Не може бути! Насамперед, цей старий негідник Острозький: як він не побачив надзвичайної подібності двох чоловіків, живого й мертвого?! А якщо побачив — отже... Отже, відштовхнув племінника, в жилах якого тече кров двох славних родів — Сангушків і Острозьких! Та цей бунтівник має бути більш знатним, ніж дядько!!! Отакий ти хитрун, князю Костянтине Василю!!!

Щоправда, звертатися до нього за підтримкою немає ніякого сенсу. Сейм небезпідставно підозрює князя Острозького у таємному потуранні бунтівникам, що виступили проти Брестської унії. Чого варта сама лише пропозиція ув'язнити бранців у підвалі його недобудованого варшавського замку!.. Але припустімо, Костянтин Василь все–таки візьме хоча б мінімальну участь у порятунку в'язня Уяздовського замку: щоб це сталося, князя можна (і потрібно!) умовити або гарненько настрахати. Як би там не було, Анна однаково попервах має діяти самотужки. Це висока ставка...

Обміркувавши розташування сил, вдовствуюча королева написала на ім'я короля Сигізмунда ІІІ Вази наступне коротке послання:

«Ваша Королівська Величносте!

Не