Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК

народження, росіянка, з дворян, службовка, і Павло Никодимович Глущенко, міщанин, 1886 року народження, український націоналіст, одружений, і Солових Владислав Адамович, теж міщанин, 1893 року народження, поляк, холостий, службовець телеграфу…

Вирок оскарженню не підлягав і десятого на світанку був виконаний.

Рішення військового трибуналу збіглося з найбільшим успіхом Червоної Армії на фронті: були прорвані білогвардійські укріплення на Перекопському перешийку. Почалося визволення Криму.

Тоді ж відділ боротьби з бандитизмом херсонського ЧК приступив до операції по знищенню банди Смагіних.

Але раніше треба розповісти про деякі події, що відбулися в житті Олексія Михальова.

Болісно і тяжко переживав Олексій смерть Воронька. Він готовий був приписати собі одному всю вину за його загибель. Не було дня, щоб він, перебираючи в пам'яті подробиці їх невдалої вилазки, не картав себе за те, що не добив вартового, що не умовив Воронька забиратися з хутора відразу, як тільки вартовий зчинив тривогу, що не послухав Воронька і тягнув його на собі, а не пішов, як той пропонував, в Олешки по підмогу — а може, й справді встиг би привести?! Він уже страшенно шкодував і досадував, що взагалі добився дозволу на цю справу.

Йому здавалося, що товариші теж осуджують його.

Коли Олексій привіз у Херсон убитого Воронька, в Степіно був посланий на баржах кінний загін ЧОПу під командуванням Філімонова. Бандитів там уже не застали: вони встигли переправитися на правий берег, і Філімонов рушив слідом за ними.

Поблизу села Воскресенки він наздогнав і оточив братів-розбійників. Бій був гарячий, але довести справу до кінця Філімонову не вдалося, частина банди — а з нею Марков і обидва Смагіни — вирвалася з оточення і втекла. Філімонов понад місяць переслідував їх, але це не привело до бажаних наслідків…

Обставини, при яких загинув Воронько, Олексій докладно виклав у доповідній записці на ім'я голови ЧК. Проте він не знав, що з Філімоновим у Степіно поїхав співробітник «б. б.» Матвій Губенко, якому Брокман доручив ретельно перевірити все, що написав Олексій. Губенко незабаром повернувся і доповів, що факти підтвердилися. Хуторяни засвідчили, що вночі, після переправи Смагіних, на правобережжі серед смагінців, що лишились на хуторі, був переполох. Гадали, що на хутір випадково забрели червоні і, напоровшись на бандитів, «покидали бомби та й втекли. Шукали їх, шукали другого дня навколо, тільки нічого не вишукали». А пізніше пішла чутка, що в селі Козачі Лагері червоні перебили до останнього величезну банду. Старанний Губенко з трьома бійцями з'їздив у Козачі Лагері, знайшов жінку, яка позичила Олексієві човна, дізнався від неї і від її сестрички, як все сталося, і навіть оглянув згарище на місці хати Сафонова. Він, до речі, зробив те, про що забув приголомшений усім, що сталося, Олексій: конфіскував для червоноармійки у Степіно велику парусну шаланду. Однак жінка рішуче відмовилася взяти її, побоюючись помсти бандитів. Тоді Губенко залишив їй розписку в тому, що в неї «на потреби Радянської влади тимчасово позичено човен, який вона може в першу-ліпшу мить одержати в херсонському ЧК після пред'явлення цього документа»…

Поки йшло слідство в справі контрреволюційного підпілля, Олексій тільки раз зустрівся із своїм шурином. Це трапилось у перші дні після його повернення із Степіно.

Справу віз сам Величко. Глущенко спочатку відмагався, видавав себе за біженця з-під Києва, що осів на господарство у Таврійській губернії. Тоді Величко викликав Олексія. Не підготовлений до зустрічі з ним, Глущенко був так ошелешений, що пикате обличчя його в одну мить обм'якло і зморщилось, наче мішок, коли з нього відразу все витрусити.

— Знаєш цю людину? — спитав Величко.

Глущенко заперечно похитав головою.

— Ні… Ні. Звідки ж?.. Не відаю, хто це такий!..

— Не впізнаєш? — сказав Олексій, підходячи ближче. — А ти краще придивись, либонь не чужі! Ну, впізнав?.. Це, товаришу Величко, моєї сестри чоловік, Глущенко Павло Никодимович. За свідченням Федосової — український націоналіст, був членом повстанкому під Катеринославом у минулому році… А раніше служив прикажчиком у магазині готового одягу. До німців підмазувався… У Маркова зв'язковим був, тримав на хуторі явку. Це він приніс Федосовій пекельну машину — я сам бачив…

Величко записав показання Олексія в протокол.

— Ну як, тепер признаватиметеся? — спитав він Глущенка.

Той беззвучно хляпнув губами.

— Підпишись, Михальов, — сказав Величко.

Олексій узяв ручку, нахилився над столом. Тоді Глущенко, нарешті, глухо промовив:

— Олексій… Альошо… Що ж ти? Рідну людину… Адже так чекали тебе…

В кулаці Олексія хруснула зламана ручка.

— Рідну?.. Контра ти! От я тобі покажу рідну!

— Ей-ей! — гукнув Величко. — Опам'ятайся!

Тремтячою рукою, ледве володіючи собою, Олексій поставив свій підпис і вискочив з кімнати…

А через два дні Величко прийшов до нього, пом'явся і сказав, дивлячись у куток на запилений штабель книг Воронька:

— Там у мене сестра твоя сидить, зайди… — і, помовчавши, додав, немов переборюючи ніяковість — Між іншим, спитай, може вона щось знає.

… Постаріла Катя. З'явилася в неї рихла, нездорова повнота, в очах днювали якась безпорадність, покірливість, навколо рота пролягли скорботні зморшки. Побачивши ці нещасні очі і зморшки біля рота, Олексій відчув одночасно і жаль до сестри, і полегшення. В глибині душі він побоювався, що життя з Глущенком не минуло безслідно для слабохарактерної, піддатливої Катерини, що і її, дочку червоного командира і більшовика, він зумів навернути в свою погану віру. Зацьковані очі сестри ясніше за слова говорили про те, яке в неї було життя з чоловіком: жила як живеться, плакала, підкорялася, не вдумуючись у те, що відбувається навколо неї. Були в ній якесь отупіння і втома, якась затурканість і сум. Навіть сиділа вона по-новому, принижено згорбившись, склавши на колінах великі, порепані руки, одягнута а зношену баб'ячу накидку.

Важко сказати, чого було більше в їх зустрічі — гіркоти чи