Марина та Сергій Дяченко - Скрут

Будинок вони побачили здаля — у всіх вікнах горіли вогні, Ігар злякався, що почує плач і голосіння, як над небіжчиком, — але з будинку долинув той самий натужний, хрипкий крик Тірі. Й звідки в неї ще сила, щоб так волати?!

Багаття давно догоріло, але ще не зачахло, й від нього сотався духмяний димок із запахом трав. На ґанок вискочив Глаб — білий, із тремтячими руками:

— Сюди… Будь ласка, сюди…

Повитуха кивнула йому, прийняла з Ігарових рук свій вузлик і рішуче рушила вгору сходами.

Він не хотів іти слідом — і все-таки йшов; двері кімнати залишилися відчиненими, й у вузьку шпарину Ігар побачив, як баба з потемнілим обличчям грізно береться за боки. Його встигла вразити безглуздість сутички, яка мала відбутися — однак нічого не трапилось. Приведена ним жінка швидко оглянула кімнату, по-діловому кивнула бабі й відразу розв’язала свій вузлик та витягла звідтіля загорнуті в біле полотно інструменти. У баби ще просилося з язика якесь в’їдливе запитання, а нова повитуха вже тихо порядкувала, розпитувала про щось старшу господиню й випроводжала з якимось дорученням її чоловіка. Те залізне, що з’явилося з полотняного згортка, вразило бабу не менше, ніж Ігара, решту ж, здається, ще й налякало; старша господиня насупилася й хотіла щось сказати — однак новоприбула повитуха вже не звертала на неї уваги, і її холодна, спокійна та водночас доброзичлива впевненість миттю розставила все на свої місця.

Коли повитуха присіла на ліжко до породіллі, Ігар втратив її з поля зору. Двері протяжливо рипнули й зачинилися; за кілька хвилин найкраща повитуха на три села пішла — похмура, мов грозове небо, й збентежена. Ігар, якому більше не було чого робити, повернувся на кухню.

Молодші діти спали просто тут — на лавах; двоє старших дівчисьок, дванадцяти- й чотирнадцятирічна, сиділи пліч-о-пліч з міцно стиснутими губами й дивилися на вогник лампи. Ігар щиро поспівчував їм, створеним жінками й тому приреченим на такі без кінця повторювані муки…

Крики Тірі ненадовго стихли; Ігар знову підкрався до її дверей і почув шерех, тихе брязкання металу, перешіптування — і м’який глибокий голос повитухи:

— Десять білих голубів із далеких із полів… принесуть тобі дари, принесуть тобі дива, принесуть тобі гарну дитинку… Десять чорних лебедів, віднесуть лихі муки, віднесуть біль і хворість, повз нас, повз нас проносьте…

В Ігара запаморочилася голова; він пішов у кухню й до ранку просидів у кутку, обхопивши руками плечі та слухаючи дихання сонних малят. Тірі нагорі стогнала — то голосніше, то тихіше. Стукотіли по сходах чиїсь кроки, щось приносили й відносили, повитуха говорила то тихо й владно, то півголосом приспівувала; Ігар так і не стулив очей.

На ранок очманілий від пережитого, хмільний від щастя Глаб сидів у головах напівживої Тірі й невтомно гладив, торкав, цілував її руку; старша господиня притискала до грудей згорток із племінником, а повитуха, страшно змарніла за ніч, щось довго й докладно їй пояснювала. Хазяїн відкликав Ігара вбік і серйозно зізнався:

— Ой, нап’юся сьогодні! Ой мамочко, як же ж нап’юся… І тебе напою, хлопче, бо ми начебто вже й поріднилися…

Ігар блідо посміхнувся.

Повитуха вийшла надвір; у руках, як і раніше, тримала тугий вузлик: Ігар здригнувся, коли згадав нічний шлях, щербатий місяць і світильники в усіх вікнах. Слідом за жінкою вийшов блідий, спухлий Глаб, вийшов і просто посеред подвір’я став навколішки:

— Пані… Життя моє візьми… Що хочеш, що забажаєш, усе віддам, рятівнице, дякую тобі…

Підійшла старша господиня; в її руці здригалася важка торбинка:

— Пані, дяка тобі… Ось…

Повитуха спокійно прийняла гроші, відрахувала з десяток монет, решту повернула з незворушним обличчям:

— Беру, скільки справа просить. Решта — не мені.

Господиня зібралася заперечити — але зустрілася з нею очима й відступила, збентежена:

— Пані, плата — це одне… Це саме собою. А що зробити тобі, щоб… віддячити? Може, чого бажаєш?

Повитуха якийсь час мовчала; Ігар з подивом розглядав тонкі чорні брови, м’які губи, оточені ледь помітним пушком, і темний клубок зібраного на потилиці волосся. Обличчя жінки, мирне й доброзичливе, здавалося проте землисто-сірим — Ігар з подивом зрозумів раптом, що вона ледь тримається на ногах. Насилу стоїть — але звично високо тримає голову, переможниця, що усвідомлює свою перемогу, чарівниця, горда своєю причетністю до дива, щаслива не менше, а може, й більше за цих змучених людей — але не виказує цього, спокійна та впевнена, тільки погляд…

— Одне прохання, — озвалась вона нарешті. — Я б раділа… якби хлоп’яті дали ім’я, яке скажу.

Глаб натхненно закивав; господиня теж кивнула, і слідом за нею милостиво кивнув хазяїн.

— Назвіть його, — темні очі жінки блиснули, — назвіть його Аальмаром. Це гарне ім’я, правда?

Щось здригнулося в її голосі — начебто ледь-ледь, єдиним дотиком зачепили глибоку й потужну струну. Ігар не міг дати назви почуттю, що раптом озвалося в її звичайних словах, але спину йому обсипало морозом.

Вона пішла, вона й забула вже про Ігара, навіть не глянула в його бік; щасливий Глаб провів її за ворота.

Старший хазяїн напивсь, як обіцяв. У галасливому, трішки нервовому застіллі Ігар відчув себе раптом ледь не своїм — він так вчасно побіг до повитухи, що ніби прилучився до сімейних таємниць. Старший хазяїн і щасливий татусь Глаб щиро втаємничували його в тонкощі, яких він волів би й не знати — Тірі, виявляється, хворіла чимось жіночим, і та сама баба, найкраща на три села, обіцяла їй безплідність. Бабу не лаяли особливо, але й згадували неохоче; старша господиня по секрету повідала, що про ту повитуху, яка врятувала життя матері й дитині, подейкують, буцімто вона відьма. Розчулений Глаб заявив, що порятунок дружини й синочка ладен прийняти хоч і від відьми; перед очима в Ігара стояло м’яке й разом із тим непохитне обличчя. «Десять білих голубів із далеких із полів…»

Він сидів серед упевнених, діловитих людей, які наново переживали свій жах і подальше щастя, а заразом і вибудовували плани щодо придбання нової корови й перебудови курника. Він був вдячний їм за коротке забуття; дивна річ, але поспішаючи в темряві до повитухи, він ні про що інше не встигав уже думати — ні про Ілазу, ні про скрута, ні про скору смерть. Усе в світі правильно, думав він, злизуючи з ложки сир, рясно политий медом. Хто народився — умре… Спочатку я, а трохи пізніше — цей новий син Тірі, Аальмар…

Він відкинув цю