Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

відповідали йому любов’ю. Але ж коні бояться перевертнів! Це загальновідомо. Звичайно, згодом їх можна привчити, але щоб отак, відразу…

Переодягання зайняло не більше п’яти хвилин.

Незабаром з фургона виліз Рене в балахоні та капелюсі енітимура, із шорами на голові, видерся на вороного жеребця — і фон Шмуц жестом запросив його від’їхати вперед кроків на тридцять. Мимохідь озирнувшись, Конрад побачив, що Аглая Вертенна не спить у фургоні, як обіцяла, а влаштувалася на передку поруч із гомолюпусом. Руки вредної баби, як завжди, перебували в безперервному русі. Права спритно крутила дивну штуку, схожу на веретено, а ліва жила окремим життям, стискаючись у кулак і знову розтискаючись. Згадалося нічне: «Бийте його, гадюку! Він нашу кобилку вкрав!»

Барон з радістю, не гідною дворянина й кавалера, зрозумів: у разі чого, веретено без промаху полетить у потилицю пульпідора.

— Отже, що ви хотіли мені повідомити?

— Кордон Майорату близько, а вони, поза сумнівом, мене вистежили, — Рене нервово облизав губи. Він намагався огледітися в усі боки, але шори рішуче припинили цю спробу. Обмеженість поля зору нітрохи не заспокоїла Кугута. — Я повинен зараз же передати крепундію представникові Дозору Сімох. Аби уникнути…

— Передати що?!

— Крепундію!

— Ви говорите про медальйон?

— Так! Так!!!

Маленький загін рухався схилом пагорба, і випадковому спостерігачеві могло б здатися здалеку, що жменька мурах дряпається зрізом важкенької головки бринзи. Втім, випадкових спостерігачів із поетичною уявою катма, а про що думали спостерігачі невипадкові, залишилося загадкою.

* * *

Анрі здивовано дивилася на Терца. З вигляду лжестряпчого можна було запідозрити, що він збирається просити про негайну евтаназію.

— Прошу про поблажливість, ваше чорнокнижництво. Але ризикну взяти під сумнів ваші… е-е… постулати…

— Сміливіше, друже мій! — підбадьорив його Ефраїм. — Пам’ятайте, ви вже майже член нашої тісної некрообщини! З платнею…

— Дякую за честь. Я щодо м’яса. Ви стверджуєте, що м’ясо ходячий мрець може взяти лише з дозволу… Мого двоюрідного дядька Ляшвіца минулої зими погриз упир з Ходринського цвинтаря. Вухо з’їв, скотина, і півфунта філейних частин. Без солі, щоправда, але за втрати м’яса поручуся. Отож, я з усією відповідальністю заявляю, що дядько добровільно не давав цьому мерзотникові дозволу на вживання в їжу вищезгаданого м’яса. Хіба цей факт не суперечить вашим заявам?

— Нітрохи, голубчику! Анінайменшою мірою! Ви просто плутаєте піднятого з повсталим… Відчуваєте різницю? Одного піднімають силою, звідси певний ряд обмежень. Інший встає сам, волею збігу обставин, звідси інші рамки поведінки, інші стимули…

Гросмейстер, не соромлячись, витер масні руки об халат. Переодягтися він і не подумав, з’явившись із будуара в їделну, як був, у халаті й тюбетейці, що вже нікого не дивувало. Обличчя старця палало від збудження: так радіють лише безневинні діти й щирі адепти Високої Науки, які осідлали улюбленого коника.

— Ось, дивіться… Тим більше, колеги, це має відношення до наших подальших спільних досліджень… Ви в курсі тонкої структури особистості? Три джерела, три складові частини? Три «супутники»?

— Тінь, Ім’я, Сяйво? — продемонстрував ерудованість малефік.

Присунувши до себе сільничку, перечницю і пляшечку з яблучним оцтом, Фрося зрадів, наче знайшов таємне знання в надрах гори Равенклюхт.

— Саме так! Значить, трійця «супутників»… — він висипав трішки перцю на стіл і поставив перечницю, вирізану у вигляді стиснутого кулака, на чорний пагорбок. — Що є тінь, вона ж «умбра»? Тінь є проекція тілесної частки об’єкта на тканину світобудови! Я не надто складно висловлююся, колеги?

— Нічого, — за всіх відповіла вігіла. — Ми потерпимо.

— Чудово! Отже, що ми бачимо в тіні особистості? А бачимо ми всі етапи існування фізичного тіла об’єкта, дані нам у сукупності! Від народження до жменьки праху наприкінці… Переходимо до наступного супутника, — на купку білої солі опустилася череп-сільничка. — Що є ім’я, воно ж «номен»? Ім’я є проекція особистісної частки об’єкта на тканину світобудови. Що ми чуємо в імені? В його тугих вібраціях ми чуємо мідні сурми успіхів, ревіння вогню невдач, хулу і славу… Бо «Пепін» у випадку пекаря вібрує зовсім інакше, ніж у випадку імператора. І, нарешті, третій супутник: «сяйво» або «канденція»!

У калюжку оцту з різким запахом стала пляшечка.

— Що є сяйво, запитаєте ви? Сяйво є проекція духовної частки об’єкта на тканину світобудови! Полум’я, що залишить по собі глибоко випалений відбиток або так, легкий чад і поганий запах… Отже, «супутники» на перетині їхніх проекцій дають нам повний доленосний зріз об’єкта в контексті буття! — даруйте вже старому його пафос…

— Це за життя, — втрутилася Анрі. — А по смерті?

Вігіла ніколи не зараховувалала себе до теоретиків, що пускають нюні над колискою Високої Науки, але зараз її опанувала цікавість. Дуже вже вправно грос пов’язав трійцю структуральних «супутників» особистості у вигляді об’ємної картини долі: немов триніжок підставив під тендітну лампадку, і мерехтіння вогненного язичка набуло стійкості. Тінь — проекція долі тіла, ім’я — проекція долі особистості, сяйво — проекція долі духу…

Залізна Фея поставила б найвищий бал.

— У тім-то й річ, любонько, що відліт душі зовсім не означає миттєвого розпаду структури! Візьмімо приклад, запропонований нашим мудрим стряпчим… Я маю на увазі упиря. Дозвольте…

Гросмейстер Ефраїм хлюпнув у таріль киселю. За допомогою двозубої виделочки, ножичка і пильного погляду кисіль спух, затріпотів і швидко перетворився на малюсінького големчика, неприємно схожого на Фернана Терца.

Лжестряпчий вдавав, що така увага гроса йому лестить.

— І без шлюбного контракту, і без мами, і без тата, — немилосердно фальшивлячи, муркотів старець під ніс, — і без ліжечка, й без свічок у нас вийшов чоловічок…

Купка солі, купка перцю та калюжка яблучного оцту заворушилися, спритно звиваючись між посудом, видерлися на таріль і оточили големчика трьома його точними подобами: чорною, білою і жовтуватою.

— Умбра, номен, канденція… Чудово! Тепер наш маленький дружок після важкого й тривалого життя зволили дати дуба…

Кисільний големчик упав на спину, дриґнув ніжками і завмер.

— Закопали його, напис написали…

Ефраїм засипав «дружка» горбком із гречаної каші, поцупивши її в малефіка, і накинув зверху простенький морок. Не мудруючи лукаво, він відтворив картину зі знайомого панно: цвинтарна стіна, щоправда, без цікавих діда й онука, за стіною — могилки, надгробки, огорожки… «Дуже мило», — оцінила вігіла, спостерігаючи, як із чорної «тіні» починає сипатися перчик, з білого «імені» — кристалики солі, а жовтеньке «сяйво» непристойно мочиться під кубок стряпчого тоненькою цівочкою.

— Увага! — Ефраїм тріумфально підняв до стелі вказівний перст. — Об’єкт помер, і «супутники» поволі починають руйнуватися. Але не відразу! Частка фізичного тіла ще доволі міцна в тіні, забезпечуючи певну витривалість. Пам’ять близьких і знайомих успішно підтримує існування імені, а залишкові еманації