Ярл Конг - Батько подруги. Заборонений зв'язок., Ярл Конг

Розділ 54

- Вітаю, - спершу чую дзвінкий голос подруги, а після і переводжу погляд на цю красуню у чудовій сукні. У якої сьогодні іменини, і для якої сьогодні наш творчий колектив зіграє виставу. Під чітким керівництвом її неймовірно талановитої бабусі.

- Привіт, з днем народження, - дівчинка-гримерка тут же розпливається у посмішці, вітаючи Олю, і відразу прямуючи до тієї в обійми. Тут всі знають внучку Тамари Олегівни, і всі чудово ставляться до неї. Крім, хіба, Пилипа. І то саме вина хлопця, а не моєї подруги, бо вона шикарно з усіма контактує і за потреби завжди прийде на допомогу та підстрахує.

- Дякую, Тая, дякую.

- Прийми мої найщиріші вітання, - слідом за дівчиною кидаюся в обійми однієї з моїх найрідніших людей на цій планеті. І в авантюру, як сьогоднішня, теж вплутуюся через любов до цієї малої. - А ти чого так рано? Початок тільки через півтори години.

- Дякую, Нікулька. Якщо чесно, то нервую. Не можу сидіти на місці, тож вирішила раніше прийти, щоб хоч трохи заспокоїтися та відвернутися від купи думок, котрі сновигають туди-сюди, начебто шуліки.

- Все буде гаразд, ми ні в якому разі не підведемо Тамару Олегівну. Я зроблю все від себе залежне.

Щиро, з ніжністю промовляє Таїсія, яка по чутках моїх колег вже протягом семи років робить зі звичайних, пересічних людей персонажів високого театру. Жінка майстер своєї справи, та й інші не тримаються в цьому колективі. Нехай би який самозакоханий не був Пилип, яке б не було в нього роздуте его, але і він ідеально вписується в команду. Тим паче коли команда на сцені. Коли береться до справи, раз за разом підтверджуючи, що це один з найкращих колективів країни.

- Навіть не сумніваюся, - посміхається Оля, але я вже добре вивчила подругу за час дружби, щоб усвідомити, що ця посмішка з присмаком гіркоти. Ніби солодка цукерка, з гірчинкою всередині. - Бачу, що я вчасно і ви ще не почали, тож, Тай, можу я вкрасти Ніку на пару хвилин?

- Якщо тільки на пару, бо сама розумієш - всіх треба підготувати, всіх перевтілити. 

- Навіть не обговорюється, - дівчина ще раз посміхається гримерці, хапаючи мене за руку та виводячи з кімнати, а я вже починаю себе накручувати з приводу необхідності цієї особистої розмови.

- Щось сталося? - А оскільки сьогодні особлива вистава, не тільки як для мене, бо це моя перша така роль у професійному театрі, а і для всього колективу. З уже відомих для всіх причин.

- Не нервуй, все окей, просто дехто хоче з тобою переговорити.

Спершу я ще сильніше напружуюся, не тямлячи хто ця загадкова персона, але це триває буквально пару секунд, поки я не бачу на дисплеї мобільного Олі надпис "бабуля".

- Доброго дня, Тамаро Олегівно, - неприховане переживання перетворюється в мовчазне хвилювання, коли серце ніби лещатами затисло, а все тіло оніміло, варто забачити на екрані жіночку.

- Привіт, Нікуся, як ти почуваєшся? - Бабуся подруги в незвичній хустці на голові, яка, скоріш за все, приховує вплив підступної хвороби на її зачіску, сама вона виглядає доволі змарнілою, але залишається щось незмінне у її візуальному вигляді. Очі. Сповненні любові. Щирості. Бажання жити. Тіло старенької людини, яка відверто помирає кожної хвилини, а очі досі дівчинки двадцяти років, яка має на життя грандіозні плани, і знаходиться в передчутті того, щоб їх втілити в реальність та від цього отримати насолоду.

- Трішки хвилююся, - признаюся чесно, бо мандраж колотить не по-дитячому, не кожного дня виходиш на сцену перед величезною кількістю глядачів, - але загалом все гаразд. А ви як? Як почуваєтеся?

- Дуже добре, Нікуля, дуже добре, от справді, - а зараз додається ще один незмінний атрибут цієї прекрасної людини - посмішка, і жінка ніби вкотре перероджується. Ніби загрози у вигляді старої з каптуром на писку та гострої коси на спині не існує. Ніби все класно, і краще навіть бути не може. - Сьогодні день народження моєї внучечки. І сьогодні, як по традиції, буде неймовірна вистава. З чудовою дівчиною в головній ролі. Чим не прекрасний цей день?

- Та ну, це ви вже перебільшуєте з приводу чудової дівчини, - намагаюся триматися, не піддаватися емоціям, хоч і важко це робити, коли заслужена режисерка країни тебе вихваляє, а її внучка в цей момент беззвучно плаче. 

- Ні, Нікуся, аніскілечки не перебільшую. Ти саме та, хто мала зіграти головну роль в моїй завершальній постанові. Ти щира, ти добра, ти дівчина з великим серцем та прекрасною душею. Саме той ідеал героїні, яку я прагнула знайти все життя. Без фальші. Без награності. Людина. Бо життя це і є театр. А театр ніщо інше як життя. Актори мають просто прожити життя на сцені. Пів години. Годину. Дві. Частка життя в театрі, і ти ідеальна дівчина для головної ролі. 

- Дуже вам дякую, дуже приємно, - не реально стриматися. Попросту не реально втримати сльози, які самі по собі починають виступати на очах, а потім сповзати по щоках, омиваючи все обличчя. І варто тільки сподіватися на те, що жіночка їх не побачить та не засмутиться.

- Я ж казала - ти щира, Нікуся, - побачила. Тамара Олегівна побачила мій викид емоцій, але сприймає її з теплою посмішкою, якою намагається мене заспокоїти й передати таким чином, що це нормально. Що в такій реакції немає нічого соромного. - Такою і залишайся завжди, сонце. На сцені. В університеті. В особистому житті. Тобі це дуже личить, Нікулічка. І бережіть себе з Олею. Хай би там що, які б перешкоди не траплялися на вашому шляху, які б розбіжності не виникали, тримайтеся одна одної. І я буду знати, що мої рідні люди в надійних руках. І я буду спокійна.

- Обіцяю, - прикладаю руку до серця, як ніби даючи присягу.

- Обіцяю, бабусю, - подруга стає поряд зі мною, так, щоб ми обидві виднілися у квадратику телефону, і повторює за мною даний жест, скріплюючи нашу клятву.

- Люблю вас мої хороші, - жіночка прикладає свою руку до серця, демонструючи, де ми для неї залишимося. Назавжди. Зараз. В цьому світі. На небі...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍