Світлана Володимирівна Тараторіна - Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

— Василина і всі, хто прийде зі мною, мають піти звідти живими і неушкодженими.

Голубєв неохоче кивнув, випростав руку, ніби вітаючи сонце, і театрально промовив:

— Новий Віщий Ольг присягається. Звісно, якщо вони самі захочуть… — І вже серйозніше, крізь зуби додав: — Обіцяю. — Тюрин забрав скриньку.

V

— Бісового доктора, бодай йому повилазило, ніде немає, — Топчій по-собачому струсив сніг з башлика. — Аж на Трухашку перся. Добре, що водяники оборону тримають. А то вже був би не Парфентій Кіндратович, а кощ-сарака, гола сра… — вовкулака вчасно зупинився і стишено запитав у Перетца, — як він?

— Як бачите, дорогенький, — зітхнув учений. — Два дні нікуди не виходить. Сидить над мапою, щось креслить, планує. Серце кров’ю обливається. Пробачте, але не могли б ви переставити? — Перетц указав на пакунок, який Топчій безцеремонно бухнув на завалений паперами стіл.

— Ясно що, — схопився вовкулака, підняв пакет і з насолодою втягнув повітря. Запахло шинкою, квашениною і солоним оселедцем. — Ви би бачили чергу, — голосно проказав, так щоб було чутно у кінці кімнати, — з версту, від бакалії Єлисеєвих аж до Думи. Але в мене там брат у перших прикажчиком. Як почув, що то для вас, Олександре Петровичу, всіх відьом розігнав. Та вони, направду, і самі з повагою голови посхиляли. Не знаю, хто ті плітки розпускає, але вже вся київська нечисть знає, що ви ладнаєтеся Змія пустити.

Попри зауваження професора, Топчій таки почав викладати на стіл припаси. До запахів, що за кілька день безвилазного сидіння людини і напівмерця накопичилися у камері зберігання експонатів, додалися аромати дешевого шинку. Останніми вовкулака витягнув загорнутий у папір шмат сирого м’яса і штоф хмелівки, які дбайливо відніс відживленому.

Топчій мав рацію. Чутки розповзалися, як кощі. На кожному перехресті гуділи як не про навалу і майбутню війну, так про те, що синьопикий поліціянт збирається пробудити Змія. Мавки, польовички, відьми й русалки почали залишати на сходах до міського музею кошики з подарунками відживленому. Хліб, булки, різдвяні ковбаси й інші делікатеси, яких зараз так потребував Київ. Тюрин просив припинити, лякав буцегарнею, нацьковував вовкулаку, але нічого не допомагало. Щодня когось зустрічав біля дверей.

Раз мало не роздушив маленьку дівчинку-злидня, що в очікуванні задрімала на ґанку. Голі ноги аж світилися від холоду, з довгих гострих зубів крапала слина, але вона таки простягла Тюрину не зрозуміло як збережене яблуко.

— Як вони не розуміють? Війна знищить і їх, — лютував Тюрин уже у кабінеті. — Парфентію Кіндратовичу, я скільки вам казав. Не смійте торкатися тих підношень. Женіть утришия. Ще раз побачу — будете бідні!

— А я що? Вони ж як краще, — виправдовувався Топчій, але з того дня потік кошиків зупинився.

Ще за якийсь час до музею залетів Дмитро Донцов. Котолуп крутив головою, нервово сопів, здіймав руки. Від надміру енергії ні на мить не міг зупинитися. Перетц злякано забився у куток.

— Усе йде за планом, товаришу! Інші загони як почули, що ми йдемо відмикати Змія, постановили битися до кінця. Четвертий відділ спробував тиснути на водяників, зловили Карася Грубого і ще кількох. Але ви знаєте Лобаста. Водяники без його наказу рота не розтулять. А він з нами. Будьте певні, ніхто не здасться. Я говорив з упирями. Сквирський і Вишневецький готові приєднатися. Інші «батьки» чекають на рішення Танського. Той думає: боїться, щоб не повторилося 1863-го. Але згодяться. Будьте певні. З вовкулаками гірше. Забарикадувалися на Плоскій. Хочуть свою республіку. Буду сьогодні з тими дурнями говорити. Розвідка доповіла, що, як ви і передбачали, кощі стягуються до Кирилівських пагорбів. З усього міста. Кажуть, Звіринець уже чистий. Тож усе спрацює. Немає сумнівів. Ми чекаємо на Змія.

Тюрин незадоволено подивився на балакучого революціонера: «Оце б вони здивувалися, якби дізналися мої справжні наміри».

— А якщо Четвертий відділ за вами аж сюди простежив?

— Ні, ні і ще раз ні, — заторохтів котолуп. — Нам допомагають алконости. Один скинув мене аж на дах. Кілька перелесників у моїй подобі крутяться містом. Сподіваюся, кощі їх не схоплять. Хоча це буде героїчна смерть за нашу спільну справу.

— Я радий, що ви домоглися єдності. Цього нечисті не вистачало. Але у вас окрема роль. Основний удар візьме на себе армія. Вас я проситиму закрити, — Тюрин підсунув Донцову мапу, — схил з Реп’яхового яру. Там людям не розвернутися, а кощі вже засіли. І дуже прошу не вступати у бій з людьми. Для цього ще буде час. Найперше потрібно винищити кощів.

Тюрин серйозно подивився на вихра. Найменше хотів, щоб його операція з винищення кощів перетворилася на бійню нечисті з людьми.

— І відімкнути Змія! Я передам ваш наказ, — Донцов узяв під уявний козирок і закрутився з кімнати.

*

— Ви б поїли, — Топчій провів вихра назад на дах і знову простягнув відживленому сире м’ясо. — Зовсім з лиця спали.

Ряба пика сяяла турботою.

— То ви впевнені, що сльози матері — це оце? — Тюрин проігнорував пропозицію вовкулаки. Натомість підняв темну пляшечку. На дні бовталася важка масна рідина.

— У пророцтві Офаніти, — Перетц знову зашарудів паперами, хоча вже давно вивчив текст напам’ять, — написано: разом із серцем…

— …обраний-вмістилище має знайти і принести усі п’ять ключів. Уже чув. Сам того не знаючи, всі сім місяців у Києві я вже шукав ключі, — перебив Тюрин.

— Ми з Парфентієм Кіндратовичем, — Перетц ображено скривився, — проаналізували ваші справи і дійшли висновку, що сльози матері — це ніщо як рідина з тіла покійного Ярослава Тумса. Він був одним із затаврованих Апі. До того ж, жертвою стосунків з матір’ю…

— А якщо це не воно? — Тюрин знову підняв пляшечку.

— Печать не відімкнеться, — вибалушив очі Перетц і в цю ж мить спохопився, — але я переконаний…

Тюрин не став дослуховувати. У них залишалося три дні, щоб знайти останній артефакт — знак Апі. Олександр Петрович уже розпорядився встановити стеження за затаврованими гімназистами. Хай як йому цього не хотілося, за відсутності іншого рішення доведеться викрасти когось із хлопців. Дати встановлені.

VI

Тюрин незадоволено покрутився на жебрацькій постелі. Гасниця давно вигоріла, тиша у підвалі свідчила, що професор пішов на черговий огляд порожнього музею. Вважав, що так може убезпечити експонати від злодіїв. Відсутність природного світла позбавила можливості стежити за часом. День, ніч — усе поглинула темрява.

На самоті голову охоплювали сумніви. А що як Голубєв не зможе убити Змія і цар людиноподібних повстане?

Тюрину хотілося вірити, що батько ховав серце, щоб його порятувати. Але було й інше пояснення.