Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

про штуку одного з чудових мімів, уособленням яких є Фреґолі. Старій жінці збиралося на плач, коли вона зрозуміла, що непевна і журлива усмішка, така давніше невідпорно чарівна, не здоліє вже розквітнути на гіпсовій масці, накладеній на неї збіглими веснами. Але раптом їй розхотілося подобатися — головою муру не проб’єш, і вона почала послуговуватися театральною маскою, щоб смішити. Але майже всі жінки невтомно боролися зі своїми літами і гналися за вродою, що даленіла, наче сонце на спаді, чий останній блиск їм палко хотілося зберегти як зерцало власного обличчя. Аби допнутися свого, деякі намагалися розгладити шкіру, розширити її білу поверхню, зрікаючись пікантних ямочок, покірної усмішки, приреченої на загладу, і вже наполовину роззброєної; натомість інші, ба-чучи, що врода пропадає остаточно і що треба рятуватися експресією, подібно до тих, хто утрату голосу надолужує мистецтвом дикції, чіплялися за надуті губенята, прижмур, млосний зір, а часом за усмішку — хоча м’язи сваволили, і, усміхаючись, вони нагадували плакальниць.

А втім, навіть у чоловіків, лише злегка змінених (посивілий вус тощо), відчувалося, що ця зміна, зрештою, не фізична. Ми бачили їх ніби крізь забарвлений серпанок, крізь кольорове скло, яке змінювало їхнє обличчя, та насамперед ми бачили їх крізь щось таке, що робило їх мутними і свідчило: те, що являє нам себе «в натуральну величину», насправді від нас дуже далеко, і з тієї далечини, щоправда, відмінної від просторової, з її глибини, наче з другого берега, — ми це відчували, — розпізнавати нас для них так само сутужно, як і їх для нас. Хіба лиш пані де Форшвіль, ніби їй під шкіру впорснуто якусь подобу рідкого парафіну, від чого шкіра в неї надимається, зате не брижиться, скидалася на давню, уже навік «заспиртовану» кокотку.

«Ви переплутали мене з матір’ю»*— сказала мені Жільбер-та. І не помилилася. Але такий оптичний обман був для неї майже компліментом. Ми виходимо з того, що люди зосталися такі самі, а застаємо їх постарілими. Та коли ми беремо за вихідний пункт визнання їхньої старости, то по їхньому віднайденню вони виглядають у наших очах не так-то вже й зле. З Одеттою заковика була не лише в цім; її подоба, коли, знаючи її вік, ви сподівалися побачити стару жінку, більше скидалася на чудовий виклик законам хронології, ніж на збереження з допомогою радію та природних способів. Якщо я спершу її не впізнав, то не тому, що вона змінилася, а тому, що не змінилась анітрохи. По годинному знайомству уже з новими рисами, які час додавав людським істотам, та прикиданнях, що саме слід відняти, аби вони постали такими, як я їх знав, я блискавично доконував таких самих обрахунків нині, додаючи до колишньої Одетти число минулих відтоді літ, і одержана сума ніяк не узгоджувалася з особою, яка стояла переді мною, саме тому, що та нагадувала давню Одетту. Яку брали у всьому цьому участь рум’яна та фарба? Вона виглядала — завдяки гладенькій золотавій зачісці на взір злегка наїжаченого шиньйона великої механічної ляльки, зачісці, вивищеній над незмінно здивованим личком, теж таким, як у ляльки, й увінчаній бриликом, так само плескуватим, як і куафюра — виглядала подібно до Виставки 1878 року (де вона запевне — а надто, якби мала тоді сьогоднішній свій вік, — була б най-фантастичнішим із див), покликаної проспівати свій куплет у новорічному ревю, але до Виставки 1878 року, втіленої у ще молодій жінці.

Міністр передбуланжістської доби, знову призначений на цей пост, теж никав побіля нас, посилаючи дамам мерехтливу, далеку усмішку; наче стриножений тисячею пут минувшини, як упиреня, ведене невидимою рукою, він змалів, змінив свою субстанцію і виглядав як мініатюра власної постати, зроблена з пемзи. Проти цього колишнього прем’єра, бажаного гостя Сен-Жерменського передмістя, вчинено колись слідство у карній справі — ним бридився і вищий світ, і посполитий люд. Але завдяки напливу нових індивідів, якими населені обидва ці світи, і завдяки тому, що в індивідів, його ровесників, змінилися пристрасті й навіть спогади, ніхто вже не пам’ятав його гріхів, і всі його шанували. Адже немає на світі такого приниження, на яке не можна б заплющити очі, бо відомо, що за кілька років наші поховані гріхи візьмуться невидимою порохнею, над якою сміятиметься усміхнена і квітуча природа. Ненадовго зганьблена людина опиниться, бо час здатний усе врівноважувати, серед двох нових соціальних верств, які її шануватимуть і підноситимуть, і легко може статися так, що вона пишатиметься на ще вищому щаблі, ніж вони. І тільки часові довірено цю працю; а в пору, як його спіткала халепа, його по-справжньому хвилювало лише те, що юна молочарка напроти чула, як у юрбі обзивали його «дряпічкою», а коли його саджали до «чорного ворона» і погрожували йому кулаками, — юна молочарка, яка не бачить житейських справ цього світу в часовому плані і не уявляє, що ті, кому кадять сьогодні ранкові газети, колись були осудовиськом людським, і що людину, яку в неї на очах ось-ось мали запроторити за ґрати (можливо, саме думка про юну молочарку утримуватиме його від покаянних слів, аби з’єднати собі симпатію), колись славитимуть у пресі та рватимуть на шматки дукині. Так само час «ковтає» сімейні чвари. Скажімо, у принцеси Ґермантської я бачив подружжя, — причинця того, що мужів вуйко і жінчин вуйко — нині вже небіжчики — не вдовольнилися взаємними ляпасами, і один із них, аби втоптати другого у ще глибшу багнюку, послав йому за секундантів свого консьєржа та свого ключника, вважаючи, що люди з товариства — для нього завелика честь. Але всі ці історії дрімали в газетах тридцятирічної давнини, і все, як мовиться, биллям поросло. Отож салон принцеси Ґермантської був світлий і забудькуватий, він квітнув, як смиренний цвинтар. Час не тільки не прирік у ньому на загладу давезних людських істот, а й уможливив, створив нові зв’язки.

Вернімося, одначе, до нашого політика: попри фізичну зміну його істоти, таку саму глибоку, як трансформація моральних уявлень суспільства про нього, словом, попри те, що минуло чимало років від часу, як він прем’єру вав, він увійшов до складу нового уряду, голова якого вручив йому портфель, — ситуація, чимось схожа на театральну: директор довіряє ролю одній зі своїх старих подруг, що вже давно розпрощалася зі сценою, вбачаючи в ній більше хисту, ніж у молоді, щоб тонко трактувати ролю, тим паче що її матеріяльна скрута йому відома, і майже вісімдесятирічна акторка ще показує публіці всю могуть свого незмарнованого таланту, а також свою