Кірстен Бойє - Медлевінґери

Торіл махнув рукою.

— У той час люди і медлевінґери жили разом, і всім було добре. Люди були великі й сильні, допитливі й сміливі, вони винаходили багато нових речей. А медлевінґери володіли таємними силами, що іноді були корисні й людям. Так вони обмінювалися своїми вміннями, знаннями, силою та здібностями. І було добре всім, панувала повна гармонія: у великих будинках — люди зі зброєю, якою у будь-який момент могли нас легко знищити, і медлевінґери — у своїх маленьких селах поміж полями та лісами. Медлевінґери захоплювались людьми, та, звісно, не їхніми розмірами чи силою, а їхнім духом винахідництва, бо якщо нам, медлевінґерам, чогось і бракує, то це допитливості, яка підганяла б нас уперед. Назагал ми цілком задоволені тим, що маємо…

— Це точно! — закивала Моа, та це не збило Торіла з думки.

— …і найважливішим для нас є те, що ми можемо жити разом у мирі й злагоді. Іноді, коли нам потрібна була допомога, дехто з нас ішов у міста людей, і люди приходили і допомагали нам, використовуючи свої розміри, силу й дух винахідництва. Одні робили це щиро й нічого не вимагали від нас, інші жадали винагороди — щоби ми допомогли їм своїми таємними силами. Тож нам не завжди було легко.

— Ні? — здивувався Йоганнес. — А мені здається, що все чесно.

Торіл кивнув.

— Без сумніву, — сказав він. — Та іноді траплялося, що людський правитель вимагав, аби хтось із нас, хто вміє ставати невидимим, шпигував за його ворогом, бо йому кортіло швидше напасти й знищити чужу країну. Або щоби дощівник залив землі його недругів. Подібні речі траплялися часто, а це суперечить звичаям медлевінґерів. Уже тоді доходило часом до непорозумінь із людьми, але все залагоджувалося, бо значно важливішою для кожної зі сторін була допомога іншої.

— А чому ж я ніколи про це не чув? — з недовірою запитав Йоганнес. — Якщо це нібито тривало тисячі років?

— Ми ж також це все забули, — сказала Моа. — То чому ви мали пам’ятати?

— Ти чув про це, — сказала Моа. — Але так само, як і ми, ваш народ все більше й більше випроваджував цю історію у сферу казок та легенд. У вас же є оповіді про фей, тролів, домовиків і лісовиків, ельфів і…

— Лі-фей? — вигукнула Моа.

Торіл похитав головою.

— Це слово вони забули за стільки століть, — сказав він. — Вони ж думали, що лі-фей нема. Хто б їм пояснив, що «лі» означає «лісова»? У деяких місцевостях ці знання ще живі, але тут, де панує наука, про нас згадують лише в дитячих казках. Бо що глибше в минуле відходив час нашого співіснування, то менш імовірними видавалися людям перекази про медлевінґерів. Вони вже не вивчали їх у школах, забула про них і університетська наука. Це стало просто казкою.

— Не може бути! — прошепотів Йоганнес.

— Раніше між нашими двома народами траплялися навіть шлюби, як між будь-якими іншими дружніми народами, — провадив далі Торіл. — І діти були схожі на родичів зі сторони батька або матері, а коли виростали, то належали до одного або до іншого народу. Навіть серед рідних братів і сестер нерідко виявлялося, що хтось один народився медлевінґером, а інший — людиною. Отож зв’язок між нами був тісний, але саме це й спричинило нашу загибель.

— Каїн і Авель! — прошепотіла Моа, втупивши погляд у Торіла.

Торіл кивнув.

— Та спочатку слід розповісти про одну таємну силу, яка далебі нечасто траплялася серед медлевінґерів, — сказав він, і Йоганнес зрозумів, що зараз буде сказано те, про що Торіл волів би мовчати. Він ледь помітно тремтів. — То була сила перетворювати будь-яку річ на золото.

— Золотярі! — пробурмотіла Моа.

— Дуже-дуже рідко народжувався медлевінґер із даром створювати золото. Але для нього, як і для всього нашого народу, це не мало жодного значення. Бо ми, медлевінґери, завжди були байдужими до багатства. Ми задоволені, коли ситі, коли нам тепло, затишно й багато друзів навколо, — сказав Торіл. — Свята, розваги й серйозні розмови, добра їжа і добрий танок, потішення в лиху годину й друзі, здатні розділити з нами радість, купіль у сяйві місяця й солодке байдикування на сонячній галявині — це все, що ми собі бажаємо. Попри це, золотярі були важливими для нас. — Торіл зітхнув. — Бо люди, звичайно, не такі, як ми. Люди завжди любили золото, й щораз частіше воно ставало причиною непорозумінь. Краще було би, якби люди взагалі не знали про існування медлевінґерів-золотярів, проте, коли ми потребували їхньої допомоги, їхніх розмірів, їхньої сили, їхнього духу винахідництва, — тоді завжди в пригоді ставало золото, що його ми пропонували їм в обмін на все це.

— А ми, люди, ніколи не були жадібними? — прошепотів Йоганнес. — Ми ж були значно сильнішими?

Торіл похитав головою.

— Протягом перших тисяч років не були, — сказав він. — Людям теж залежало на мирному співіснуванні з медлевінґерами, адже, окрім золота, вони мали від нас доволі багато користі й у інших справах. Часом їм, напевно, було нелегко стримуватися. Але вони залишили нас у спокої. Та якось один хлопець із людей закохався в дівчину з медлевінґерів, таке ставалося вже тисячі разів до того. Вони мали двох синів. Старший син, як то іноді траплялося, народився людиною, як батько, а молодший — медлевінґером, як мати. І коли на святкуванні свого Великого Дня молодший отримав фібулу і своє слово —