Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

— Треба попробувати.

— Як буде називатися ваш неперевершений номер?

— Сила — під штрекою!.. — заінтригував Герцфертовову.

— Як, як? «Сила — під штрекою?». То цікаво? Може, спробуєте одразу?

— Ні, лише завтра…

— А коли я вас попрошу?

— Не треба.

Пані Герцфертовову зачепила гордість, а одночасно й цікавість. В залі сидів не хто-небудь, а сам представник президента. «Невже не підкориться мені? Невже покаже свою зверхність? Звідки таке нахабство?». Підійшла до Івана, хотіла поплескати по плечу та, як побачила грізні очі чвого витязя, одразу засунула руку у вузьку кишеню гетрів.

— Ви нездорові, пане Сило? — дивилася то на нього, то на Ружену.

— Здоровий. Добре провітрився дома.

— Ви порадуєте нас сьогодні, чи не правда?

«Її радує не мій виступ, корінець би їй висох! Гроші пахнуть. Айбо й мені їх треба… Напозичався по самі вуха…».

— Вам той номер дорого обійдеться.

— Думаю, що у цих питаннях ми ніколи не мали конфліктів. І на цей раз їх не буде, чи не правда?

Іван глянув на Ружену і завернув у лівий форганг. Коло конюшні зупинився. Почав розгрібати різний хлам цирку. Зі споду витягнув штреку — вузькоколійну рейку, що вже подекуди вкривалася рудуватими плямами іржі. Приніс її на арену. Попросив уніформістів принести великий стіл, той, на котрому забиває цвяхи у дубову дошку. Поскликав усіх чоловіків, що працювали в цирку. Їх було десятеро. Розповів, що мають робити і ліг горілиць на стіл. Помічники поклали рейку Іванові на горло. З обох кінців почали її гнути. Необавки рейка торкнулася підлоги. Іван підняв руку. А коли рейку зняли з шиї, стрибнув зі стола, мов хлопчик, потер долонею горло.

— Браво! Браво! — прохрипіла Герцфертова, ніби щойно зняли оту рейку не з Іванової шиї, а з її власної.

Іван знову підняв рейку, приклав її до коліна. Випрямив.

— Гратулюю вам, пане Сило, гратулюю! Ваш оригінал! Сподіваюся, ви скажете і певну суму за нього?

— Скажу: легкове авто.

Пані Герцфертовова швидко закліпала очима і якась невидима сила відібрала у неї мову. Вона ковтнула кілька разів: сухо ставало в роті, а потому з горла щось прохрипіла:

— Сорок тисяч?

«Ні, ні, сам він до того не міг додуматися! Тут посередником стоїть і третій — хитрий та підступний».

— Мені треба авто, а не гроші. Аби домів можна їхати…

— Я вам віддам своє. Вам подобається, чи не так? Ви вже не раз їздили на ньому.

— Нове хочу. З заводу.

В цей час надійшов представник президента, потис Івану руку. Пані Герцфертовій незручно стало вести таку бесіду коло нього і тому сказала трохи піднесено:

— Завтра ранком буде автомобіль! Вас це задовольняє чи ні?

Гей, якби знав Іван, скільки таких автомобілів могла б купити власниця цирку за оті гроші, що заробив їй? Ціла череда би вийшла! Та хоч якусь частинку вирве собі з того.

На прем’єру Іван запросив і Свадебову родину. Відібрав їм ліпші місця, недалеко від арени, аби добре бачили його, а він — їх.

Пані Герцфертовова хвилювалася більше за всіх, начебто від цього мав залежати успіх усього цирку.

Іванові ставало душно. Скинув з пліч яскравочервоний плащ, зняв черезпліччя позолочену стрічку, на якій забряжчали медалі та інші відзнаки шістдесяти чотирьох країн світу, поклав усе на лавицю й присів, ніби прагнув перепочинку після тяжкого ходіння. «Ба ци довго ще залишилося вандрувати? Майже, треба перестати бавитися».

Перед очима з’явилася ота картина, котру побачив Іван на Великдень коло церкви. Від воріт аж до самих гарадичів-східців поставали жебраки: поламані, покалічені, повикручувані, безрукі, безногі, сліпі, паралізовані, з великими зобами… Господи, де ще увидиш стільки нещасних, як у Карпатах! Взимку ще не так видко їх. Тепло придержує жебраків десь коло печі або коло худобини, в хлівчиках. А настає весна, вони пробуджуються, чистять свої рани і волочаться до церкви чи на торговицю. Простягають руки, коли є, і жалісливо просять милостиню: співають молитви, саморобні пісні, в котрих уславлюють Всевишнього і того, хто щось кине в банку чи в тарілку… Звідки така кара на людей?

— Що з тобою, Іванку? — прибігла Ружена, готова до виступу.

— Нічого, дорогенька, — лагідно мовив, і на очі спливало рідне село, і його лице заволочувалося смутною пеленою.

— Щось трапилося?

— Нічого. Просто зморився я. Тяжко чомусь на душі…

— Президент скоро буде в залі!

— Не сміши мене, Руженко!..

«Гей, якби той президент знав, що робиться у тій закутині, котру приточили до республіки! Серце би в нього тріснуло… А, може, й знає. Та що він один зробить? Там треба много капіталу, аби все до порядку привести. Та й капітал, майже, нічого не зробить. Еге, у Герцфертовової, скілько його є. Так кому з того хосен?..».

— Може, зарядку зробиш?

— Не поможе.

— От спробуй, Іванку, бо ти страшно випозируєш![107]

Метнулася до роздягальні. Знає вона, що в такому разі