Василь Махно - Вічний календар

лінії оборони з фортифікаційними укріпленнями росіяни навряд чи зможуть здолати. Тим паче, що Східний фронт розтягнувся на тисячі кілометрів. Осінь видалася сухою. Вояки, прокопавши глибокі шанці, облаштовували «лисячі нори», у яких під час артилерійського обстрілу змогло б переховатися десять-п’ятнадцять піхотинців. Завершивши інженерні роботи після Михайла, частини фон Ремена дочекалися перших морозів. На передових позиціях перестрілки тривали до середини грудня. Потім усе стихло, бо вдарили люті морози. Солдати розійшлися по вцілілих хатах і халупах. Тільки спостерігачі й вартові стежили за ворожим пересуванням. Невеликі кавалерійські загони розвідників обох армій намацували в обороні діри, заходили вглиб на ворожу територію, влаштовуючи там незначні бої. Ближче до Різдва потягнулися одноманітні зимові дні. Рипіло сонце, хрумтів під ногами сніг. Поночі в околиці Язлівця стривожено іржали коні, наслухаючи по навколишніх лісах вовче виття. Чи то голод гнав вовків під мури фортеці, чи хижаків сполошила війна, але на ранок біля військових конюшень нічні гості залишали сліди. Незбагненна нудьга чіпляла чоловіків, що зійшлися сюди, у це місце, убивати одне одного. Сонце змінювалося місяцем. Місяць закочувався за фортечний пагорб — і фронти дочекалися Різдва та тимчасового перепочинку.

Вузькоколійкою вздовж прокопаних снігових завалів просувався паротяг. Вагонів усього було два. Полотно встигли прокласти до морозів, і на втіху офіцерам і солдатам із Бучача вперше після тривалої перерви везли до Язловець пошту. Про прибуття потяга в язловецькому гарнізоні знали, бо телеграфіст передав: із бучацької станції потяг вирушив. Зупинився на рівнині перед містечком. Там повантажили на сани — і рушили до Язлівця. Цього разу в Язлівцях чекали на посилки з Відня й пошти зі Стамбула. Традиційні різдвяні подарунки цісарським солдатам збирали родини і громадські доброчинні організації. Обер-лейтенант Еліяс Малер чекав на коропа, яким хотів пригостити приятелів. З двома офіцерами — Пфайфером і Остеррайхером — ділив кімнату. Сестра Еліяса замовила рибу в самого пана Фіша, і хоча нестача харчів дошкуляла навіть у столиці, усе ж власник крамниці запевнив — для героїчного брата й захисника вітчизни та цісаря він вилізе зі шкіри. Про коропа сестра сповістила в останньому листі, й Еліяс нетерпляче чекав на подарунок із дому. У вільний від служби час Малер зацікавився фортецею. Кілька разів снігами видирався на фортечну гору. Цього разу, коли він видряпався до фортечних руїн, йому кортіло з висоти пагорба побачити поштовий потяг. Однак із пагорба праворуч проглядалася дорога на Новосілку, а з західного боку — яруси пагорбів, із яких виповзали на світ Божий Язлівці. У напрямку фронту, звідки ймовірно наступатимуть росіяни — великий, оброслий лісом пагорб. Закрита сіруватою пеленою вузькоколійка за смугами лісів над Стрипою нині не проглядалася. Малер глибокими снігами дійшов до фортечної брами. Увійшов досередини, прокрокувавши під брамою. Опинившись серед поруйнованих фортечних стін, відколи втихомирився вітер, Малер відчув, як пашать його щоки. Роздивившись, Еліяс задер голову — над ним висіло низьке темне небо. В одній із бійниць нерухомо сиділи ворони. Змерзлі птахи ховали голови під крила. Мороз притискав. Малера здивувало неприступне урвище перед самою фортецею. Він подумав, що в ті далекі часи з цього боку брати штурмом фортецю було неможливо. Малер спробував увійти й, переступивши поріг, побачив високе склепіння. Довгий коридор, яким проїжджали кінні загони, що розміщалися у фортеці, тепер був занедбаний. Пройшовши вглиб, Малер побачив великі бічні «кишені», де розміщалася охорона фортеці — вояк зі своїм конем. Бо для коня було облаштоване стійло. В одному стійлі Еліяс побачив примерзле пташине пір’я з галуззям весняних гнізд. Малер озирнувся — у фортечному коридорі збиралися сутінки. Він продибав далі й дійшов до бійниць. Перед ним відкривалася панорама містечка. Пооглядавши різні закапелки, Малер почув шерех. Схопився за кобуру — прошмигнула тінь якогось звірятка, потривожила офіцера. Але що то було? Малер не розібрав. Уже ввійшовши до внутрішнього двору, Еліяс побачив дрібні заячі сліди. Не зауваживши вовчих, про які теревенили по всіх Язлівцях військові й цивільні, Малер за пів години повернувся такими ж глибокими снігами вниз.

Потяг із поштою прибув до тупика над Стрипою. Фельдфебель Федір Критай, ординарець Малера, приніс цю звістку надвечір. У кімнаті Федір застав усіх трьох співмешканців. Один, Мартін Остеррайхер — тлустий, як годований індик, з червоним носом, походив з-під Ґраца. Він служив у штабі топографом. Другий, Міхаель Пфайфер — командував розвідниками. Пфайфер часто зникав з будинку на два-три дні. Потім дещо оповідав про пригоди на російському боці фронту. Офіцери часто після вечері обговорювали свою службу серед незнайомих язлівецьких пагорбів. Звичайно, їх тривожила невідомість. Ближче до весни серед офіцерів і вояків відчуття тривоги притупилося. Частіше командири доповідали про дезертирство, відмову виконувати накази, шлункові хвороби та обмороження своїх підлеглих.

Топограф якось сказав, що взяти Язловець приступом, несподіваною атакою, просто неможливо.

«Чому?» — перепитав Еліяс, гріючи в руках карафу, наповнену зеленим вермутом.

«Позаяк, — спробував пояснити Мартін-топограф, — нас охороняють пагорби й ліси».

«Ну то й що? — втрутився Міхаель. — Язлівець можна оточити з обох боків, переправитися через Стрипу або розбомбардувати».

«Малоймовірно, — докинув топограф, — що вони наважаться з боку Новосілки…».

«А з боку Трибухівців?» — перебив Еліяс.

Мартін-топограф поліз під ліжко по свою мапу. Він витягнув валізу, захоплену про всяк випадок ще з дому. Змінюючи дислокацію, Остеррайхер возив за собою прибори для гоління, запасні кальсони, лютеранські молитовники, але найбільше, чим пишався й пильнував як зіницю ока, — дві мапи з 1911 року: «Eisenbahnkatre Österreich-Unharn. Maßstab 1:2.750.000» та «Religionkarte von Österreich-Unharn. Maßstab 1:5.000.000». На релігійній мапі, розфарбованій зеленим, греко-католицьку Східну Галичину було щедро поцятковано. Це означало, що там між християнами мешкає від 10 до 30 відсотків юдеїв, чого не було в такій кількості на інших територіях імперії. Розглядання Мартинових мап стало такою ж розвагою для Малера і Пфайфера, як Еліясові розмови про поезію, східні мови чи Міхаелеві розповіді про борделі. Останнім часом, коли біла нудьга разом із сутінками спадала на Язлівці, в офіцерській кімнаті почастішали розмови про ймовірний головний удар росіян.

Отож, Мартін витягнув мапу доріг Австро-Угорщини. Піднявши з колін своє тлусте тіло, носком посунув валізу назад під дерев’яне ліжко. Покликав Критая, щоб той позбирав брудний посуд і пляшки, а сам розстелив, наче обрус, мапу. Троє офіцерів і фельдфебель, обіпершись об стіл, роздивлялися малу цятку з написом Язлівці. Yazlovetz.

«Ну, ось, — звернувся до товариства Мартін, лігши всім тілом на стіл. — Збоку Трибухівців, — жирний, аж припухлий палець прикрив разом із Трибухівцями ще Цвітову й Ріпинці, — уздовж лінії фронту природною перепоною можна уважати річку Стрипу. На лінії Трибухівці—Бучач, при в’їзді до міста, розпочинаються продавлені яруги й пагорби. Значить, у цій частині фронту не так просто пройти піхотинцям чи кавалерії. А з боку