Андрій Юрійович Курков - Щоденник Майдану та війни

розумно розвивати політичні зв’язки з іншими державами східного блоку «Європейського Союзу»: з Угорщиною, з Румунією. Історичні конфлікти і трагедії, якими підживлюють свою діяльність і українські, і польські націоналісти — це специфіка тільки польсько-українських відносин. Ні з Чехією, ні з Румунією причин звинувачувати одна одну у військових або інших злочинах немає. Але Польща й Україна продовжують завдяки своїм націоналістам поводитись як сіамські близнюки, які час від часу сваряться і лаються, але нікуди подітися одне від одного не можуть. Тому навряд чи варто очікувати, що українці змінять країну, за якою вони слідом «ідуть» у Європу, йдуть у майбутнє.

У польських університетах нині налічується кілька десятків тисяч українських студентів. В основному це діти представників середнього класу. Діти політиків і олігархів вчаться в Англії та США. Але тут мова йде вже про сотні. Українські студенти польських університетів після закінчення навчання або залишаться в Польщі, або повернуться додому. Далі на захід вирушить меншість.

Нове покоління українців уже являє іншу Україну. Ту Україну, якої поки що немає, але яка виникне, коли вони стануть дорослими. Нове покоління українців, які вчаться в Польщі, почуваються як удома не тільки в Польщі, але й далі. Вони більш мобільні, більш сміливі та більш толерант­ні. Серед них практично немає націоналістично налаштованих активістів. Такими стають ті, хто не може або боїться їхати з України на навчання або роботу.

Зрозуміло, що українці різні, й у кожному регіоні України є своя специфіка, люди відрізняються звичками, ментальні­стю та укладом життя.

Частина українців, які живуть на сході, не вважають Польщу Європою, але вважають Росію великою. Цих людей більше приваблює Євразія, тому що вона їм зрозуміліша. Вона більш жорстока, але і більш проста для звикання. Од­наче таких людей з кожним днем стає все менше. Коли-небудь їх стане так мало, що вони зможуть легко зірватися з обжитих місць і розчинитись у Сибіру або на Північному Кавказі. Нині вони з російською зброєю в руках борються з Україною за право залишитися в своїй особистій Євразії. Вони бояться Європи, вважаючи, що Східна Європа — це жебрачка на службі у Західної Європи, а Західна Європа теж не самостійна і робить усе за вказівкою США. Для цих людей європейський вектор розвитку України — це шлях у нікуди. З їхніх аргументів, створених російськими пропагандистами, можна сміятись. Але проблема в тому, що прикордонні з Росією східні території України якщо і стануть частиною політичної Східної Європи, то набагато пізніше, ніж усі інші ре­гіони. Їх утримуватимуть християн­ськими цінностями від європейських цінностей. Їм будуть продовжувати пояснювати, що Європа веде війну з правосла­в’ям і саме заради цього Європейський Союз розширюється.

Насправді багато проєвропейськи налаштованих українців теж не завжди можуть відповісти на питання: «Навіщо Європі Україна?»

На це ж питання не зможуть відповісти і багато політиків. Просто рятувати Україну від Росії та від власних проблем, пов’язаних із корупцією та некомпетентністю політиків і держслужбовців, Європа не зобов’язана. Але вона це робить. На жаль, навіть проєвропейські політичні партії України не ведуть по-справжньому серйозної роботи з населенням, аби прояснити українцям процеси, що відбуваються в Європейському Союзі, щоби змалювати різні варіанти європейського майбутнього України та щоб підготувати українців до іншо­го рівня громадянської відповідальності, яка більш звична для європейського суспільства. Стати «другою Польщею» Україна зможе, тільки якщо Польща економічно стане «другою Німеччиною». Стати частиною політичної Східної Європи і тим самим посилити східний блок Європейського Союзу Україна зможе. Але для цього буде потрібно чимало часу і зусиль як самих українців, так і європейців. Підтримки тільки від Литви й Польщі Україні буде замало.

16 жовтня 2017 року. Крим за двісті рублів

У передостанній день роботи Франкфуртської виставки в залі номер п’ять, де також працював увесь час стенд України, сталася невелика детективна веремія. Група представників Азербайджану в цивільному одязі під виглядом простих відвідувачів зайшла на територію стенда Вірменії та викрала звідти всі мапи Вірменії, що експонувалися там. Коли співробітники стенда Вірменії схаменулися, викрадачі вже зникли. Але далеко втекти вони не змогли. Сек’юріті виставки разом зі співробітниками стенда їх наздогнали, карти було вилучено та повернено на стенд. Як ви, я думаю, вже здогадалися, причиною цієї детективної історії стало зображення на згаданих картах Карабаху територією Вірменії. Якось так само собою вийшло, що після цієї події я спеціально прогулявся повз стенд Росії, щоб перевірити: а чи є там мапи РФ із включеним до території країни анексованим Кримом. Мап там не було. Тільки книги. Але все одно ця подія ще й наклалася в моїх думках на новини про появу в Росії банкноти вартістю в двісті рублів із зображенням видів Криму та про природну реакцію українських громадян і державних осіб на «монетизацію» російської анексії українського півострова. Тепер, так би мовити, кожен росіянин може носити Крим у кишені, а неросіяни, враховуючи, що рубль — усе-таки явище російське, можуть теж носити в своїх гаманцях Крим вартістю двісті рублів і за необхідності міняти його на інші валюти або просто ви­трачати. Цей «рублевий», тобто «російський» Крим, звичайно, потрапить і до кишень та гаманців українських громадян, які підтримують із Російською Федерацією фінансові відносини, тобто продовжують їздити туди на заробітки. Вони ж, ці заробітчани, його і будуть скоріше за все везти в Україну, адже потік російських туристів останніми роками сильно скоротився. Скоротився, мабуть, завдяки усвідомленням цими туристами своєї недоречності в країні, яку їхня батьківщина намагається силою «переформатувати» в що-небудь менш незалежне і менш європейське. Так що, користуючись принципом «гроші не пахнуть», Нацбанк Росії запустив у світовий обіг іще один «платіжний документ», який підкреслює, що за вартість банкноти двісті рублів російська держава несе відповідальність усіма своїми багатствами, включаючи і зображений на купюрі Крим.

Я розумію схвалене прем’єр-міністром рішення Нацбанку України про заборону ходіння в нашій країні цієї купюри. Тільки не будуть же митники на кордоні заглядати в кожен гаманець людини, що в’їжджає в Україну. Це просто некрасиво. Заборона ця, напевно, вже пожвавила уяву нелегальних міняйл, для яких рішення Нацбанку, як і встановлюваний ним курс валют, не указ. Думаю, що і колекціонери банкнот пожвавилися. Згадую своє таємне й дитяче збудження, коли вдалося колись на початку сімдесятих виміняти для своєї філателістичної колекції німецьку марку 1943 року з портретом Гітлера. Причиною порушення як­раз і була якась