Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

class="p">— Не вговориш своєї дружини, Іване. Так оставайся біля неї, а то вона ще й цеї ночі недоспить, доглядаючи недужих.

— Ні, Іване Степановичу. Чуйкевича місце біля свого рейментаря. Дасть Бог побачимося завтра.

V

На другий день в Бахмачі поминали душі усопших батуринців.

Не лиш церква, але й площа кругом неї і вулиці, що збігалися тут, заповнилися народом.

Переважали жінки. Деякі поприходили з немовлятами на руках.

Склепи позачинювано, так само шинки і гостинниці.

На стріхах білівся сніг, на небі висіли хмари, здавалося, трохи лиш вище церковних бань.

Жінки в чорних хустках або в рантухах білих, перев'язаних попід бороду і кругом голови, подобали на черниць і, як черниці, пошепки розмовляли з собою, тиху розмову голосними зітханнями перебиваючи.

— Боже, Боже, за що ти нас так тяжко караєш!.. Стада галок, крякаючи, з дерев на дерева пролітали.

— Ще їм людського м'яса мало. Ще й над нами крячуть.

— Що ви це! Ще вимовите в лиху годину.

— Байдуже мені. Сестру мою москаль у Батурині замучив. Нині усякий з нас когось у Батурині втратив. Всі ми сироти

— Ой, сироти!.. А з Батурина у Бахмач недалеко!

— Цитьте-бо! Не накликуйте лиха!

Як повіяв північний вітер, то заносило сопухом, мов з трупарні. Слабші жінки вмлівали. Їх треба було знімати понад голови товпи і відносити до хат.

— Ось знов одну небіжчицю потаскали.

— Це Шрамченкова Олена. Її син під Чечелем у гетьманській президії служив. Москалі його недорізаним до стовпа прив'язали, стовп застромили в тратву і пустили на Сейм. Люди бачили, як плив.

— Сейм червоний був.

— Кривавими слізьми ридав.

— У нашій церкві Пречиста теж ридала.

— Кажете?

— Не чули?

— Чула, та не бачила. Не могла дотиснутися до церкви, а довго ждати не було як, бо дитина в колисці.

— А я бачила, дивилася так, як тепер на вас дивлюся, Богородиці, що в намісному образі в іконостасі, з обох зіниць криваві сльози стікали.

— Боже ти наш!

— Кажуть, це на велике горе.

— А хіба вам нинішнього мало?

— Цілий край потерпить сильно дуже. За гріхи.

— Та за які?

— Люди неправдою живуть. Багачі притискають бідних, між старшинами згоди нема.

— То хай би Бог багачів та старшин карав, а не бідоту.

— Бог знає, що робить.

Нахилилися до себе і нашіптували до уха:

— Кажуть, диявол на Господа Бога піднявся. Під диявольський регімент ідемо...

Знов якусь, як домовину, понад голови людські зняли.

— Дорогу там! Бачите, молодиця умліла. Чоловік у Батурині погиб.

Народ розступався, як міг.

— Дорогу там! Дорогу! — залунало знову. — Гетьманські повози їдуть.

Повози, брички і сани з батуринської дороги під церкву підкотили.

Захвилювався народ, тулився до плотів і подавався на подвір'я міщанських домівок, щоб пропустити поїжджай.

— Що, ніхто з повозів не виходить, ані не злазить із саней?

— Не до церкви, а до гетьманської палати на Поросючку їдуть.

— Та чогось туди, попри церкву.

— Бо тамту дорогу геть разбили, козаки проходили нею.

— Так, але чого ж бо вони лежать?

— Не знаєте? Це недобиті.

— А тая молодиця між ними?

— Кочубеєва Мотря, молодого Чуйкевича дружина.

— Вона? Та й гарна ж бо!

— Що її з краси, як Бог долі не дав?

— Правда.

Валка гетьманських возів покотилася і зникла.

І знов захвилювався народ, з усіх боків напираючи на церкву. З низьких хмар стало сипати снігом, гострим, як шпильки.

— Це не сніг, а шматочки леду. Жінки пригортали немовлят до себе і обтулювали їх кожухами. Діти плакали, що їм боляче.

— Ще вас не так болітиме, — заспокоювали їх молодиці. — Змалку привикайте до болю.

— І зима ж бо, зима!

— Лихо одинцем не ходить, а вкупі. І війна, і вчасна зима, і лихий зна що.

— Таких ранніх морозів ніхто не пам'ятає.

— Підождіть, це щолиш початок. А там птахи від зимна в лету замерзатимуть. Мій дід казав.

Поверталися від вітру, щоб смороду не чути.

— Я вже цілий тиждень не сплю. Все мені зойки причуваються. Ніби хтось за порогом ячить.

— Душі батуринські молитов просять.

— Гадаєте? За тії муки і найбільшому грішникові Господь всі гріхи відпустить.

А все ж таки хрестилися і мовили молитву.

— Дорогу там! Дорогу! Ясновельможний іде!

Гетьман зі старшинами пішки до церкви на панахиду йшов.

Вдягнений у чорну шубу, на голову — баранкова шапка, при боці шабля, без прикрас. Ані булави перед ним не несли, ані бунчук не маяв над головою. Гетьман перед маєстатом горя скорився.

У його ході видно було втому.

— Подався наш Іван Степанович, — почулося в товпі.

— Ой подався!

— Гадаєте, очей і серця не має? Сказати, — всьо на його совість паде.

— З усього рахунок перед Господом Богом здати мусить.

— Кождий за себе відповідає, а він за всіх.

— Бо своїм розумом робить.

— Зі старшинами радиться.

— Старшини собі раді, не кому.

Біля гетьмана, як звичайно, Войнаровський, з другого боку генеральний суддя Чуйкевич, за ними обозний Ломиковський і прилуцький полковник Горленко. Всі вони вбрані темно, не по-святочному. У всіх обличчя сумні і зажурені.

Тільки оден у тому жалібному почоті визначався дорогою шубою з великим соболиним комніром, оздобною шапкою та шаблею самоцвітною. Це був резидент короля Лещинського при Карлі XII, пан Понятовскі, що до гетьмана з королівськими дорученнями нині ранком прибув і разом з ним до церкви поклонитися пам'яті батуринських героїв ішов.

За гетьманськими старшинами декілька старшинських жінок ступало. І вони не пишалися дорогими вбраннями, в кождої хустина в руці. Деякі так і не віднімали її від заплаканих очей. Тільки одна з ясними очима, як дитина, розглядалася кругом. Ніби смутку до свого серця допустити не хотіла.

— Це теж