Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Епілог. Миланка

Була вже глибока ніч, але тренувальний майданчик Чорної Січі все ще освітлювався тьмяними факелами. Їхнє мерехтливе світло вихоплювало з темряви тендітну фігуру дівчини, котра раз за разом виконувала рухи, відточені до автоматизму.

Краплі поту спадали по її обличчю, змішуючись із тихими сльозами, що зрадливо вибивалися крізь залізну волю. Миланка, колись проста покоївка, тепер учениця самого Хвалима, отамана Чорної Січі — одного зі стовпів козацької держави.

Звуки її ударів відлунювали в порожньому просторі, кожен удар був сильнішим і жорстокішим за попередній. Їй потрібно було звільнитися від болю, відчуття зради, які важким каменем тиснули на груди.

Вона зупинилася, важко дихаючи, відчуваючи, як нічний холод проникає крізь легкий одяг, змішуючись із гарячою потом на її тілі. Тремтячими руками вона витерла піт із чола й пригадала, як ще кілька годин тому Хвалим підійшов до неї з новиною, яка на мить змусила серце завмерти від щастя.

— Він вижив, Миланко, — промовив тоді наставник, пильно дивлячись їй прямо в очі, ніби хотів оцінити кожну найменшу зміну в її погляді. — Твій Зорепад виявився набагато сильнішим, ніж ми припускали.

Тієї миті світ для дівчини знову набув сенсу. Вона вже думала, що втратила його назавжди в безкраїх пустельних землях, що більше ніколи не побачить його лагідної усмішки, не почує спокійного голосу, який завжди давав їй надію.

Але потім Хвалим, майже не приховуючи легкої, насмішкуватої посмішки, мовчки простягнув їй хрустальний шар. Той самий шар, що нещодавно подарував їй щастя, миттєво став причиною її найглибшого болю.

У глибинах прозорого кришталю розгорталася сцена, що поступово стирала з її серця всю радість, залишаючи тільки крижаний, нестерпний біль.

Зорепад стояв під розкішним балдахіном, вбраний у вишуканий костюм свого роду, спокійний, гордий та неприступний. Поруч із ним — Богдана, донька барона Камінчука, дівчина, яка завжди отримувала все, чого прагнула, і до якої Миланка колись ставилася з боязким трепетом, як покоївка до панночки.

Богдана виглядала так, ніби саме зараз здійснилася її найбільша мрія — її очі світилися впевненістю, гордістю, навіть викликом. Поряд із нею Зорепад був іншим: не тим ніжним, лагідним хлопцем, якого знала Миланка. Тепер він виглядав таким же жорстким і холодним, як і сама Богдана.

Цей образ, ця жахлива реальність, не полишала її свідомості ні на мить, перетворюючись на отруту, що повільно заповнювала серце. Миланка пам'ятала його обіцянки, його слова, які підтримували її в найтемніші миті полону.

— Він обіцяв мені… — прошепотіла вона, майже не впізнаючи свій голос. Її кулаки мимоволі стиснулися так сильно, що нігті вп'ялися в долоні до болю. — Обіцяв, що не покине… Чому він там, з нею?

У ній росла лють. Вона більше не могла стримувати свої емоції, які переповнювали її — гнів на Зорепада, гірке розчарування в собі, в тому, що дозволила собі так наївно вірити в його слова.

Але замість сліз, замість безсилого плачу, вона з усією люттю кинулася в тренування, перетворюючи біль і розпач у зброю. Тепер вона не просто виконувала вправи — вона боролася зі своєю слабкістю, зі своїм минулим, з тією наївною дівчинкою, яка колись дозволила собі закохатися.

Її погляд поступово ставав холоднішим, твердим, немов криця. Вона відчула, як усередині народжується нова, незламна Миланка — та, яка більше ніколи не дозволить своїй долі залежати від обіцянок інших людей.

— Якщо ти не прийдеш по мене, — голос дівчини звучав впевнено, навіть погрозливо, — тоді я сама знайду тебе, Зорепаде. І ти пошкодуєш, що забув мене.

Її слова розчинилися в нічному повітрі, але це не мало значення — їх почула вона сама. Миланка глибоко вдихнула, відчуваючи, як поступово повертається самоконтроль, як стихає шалений пульс.

«Я більше ніколи не буду нічиєю жертвою», — подумала вона, знову повертаючись до тренувань. Кожен її рух, кожен удар був наповнений енергією болю та розчарування, яка поступово трансформувалася у залізну волю та незламну рішучість.

Тепер її шлях був зрозумілий, нехай навіть темний і непростий. І вона була готова йти ним до кінця.

У темряві, прихований у тіні високого кам'яного муру, мовчки стояв Хвалим. Він уважно, не відриваючи погляду, спостерігав за своєю ученицею, ловлячи кожен її рух, кожен порив емоцій, які відбивалися на обличчі дівчини. На його губах застигла ледь помітна, задоволена усмішка.

Те, що він бачив зараз — ця прихована внутрішня сила, цей біль, який повільно переплавлявся у сталеву рішучість, — було саме тим, на що він розраховував від самого початку. Коли він вперше поглянув на дівчину, вона була просто наляканою покоївкою, слабкою і беззахисною. Але в її очах вже тоді була іскра, яку він одразу помітив.

Хвалим знав правду, яку розуміють лише одиниці: справжні воїни, справжні володарі долі народжуються тільки з болю. Серце, обпечене вогнем зради й розчарування, стає незламним. Саме такий вогонь зараз охоплював Миланку.

Отаман Чорної Січі бачив у дівчині не просто перспективну ученицю, а інструмент, котрий він міг використати для досягнення своїх цілей — найгостріше лезо, найхолоднішу сталь. І найкраще в усьому цьому було те, що сама Миланка не усвідомлювала, що стала частиною його ретельно продуманого плану.

— Добре, дуже добре, — прошепотів він, ледь чутно для самого себе. — Кожен твій удар робить тебе сильнішою. Кожна твоя сльоза перетворюється на отруту, якою ти одного дня просякнеш свої клинки.

Він бачив її гнів і біль, як її тіло, загартоване тренуваннями, поступово набувало тієї смертоносної грації, яку так важко прищепити звичайному воїну. Миланка навчиться не тільки мистецтва бою та шляхетних манер. Він перетворить її на справжню дочку Пустки — жорстоку, хитру, підступну, і водночас — витончену та небезпечну.

Хвалим знав, що найважче—це зробити перший крок, розпалити в серці учня саме ту лють, яка назавжди залишиться його силою. Тепер це було зроблено. Серце Миланки було вже в його руках, нехай вона ще й сама цього не розуміла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍