Улас Олексійович Самчук - Юність Василя Шеремети

— не встану...

Ці слова вплинули на Козенка. Він хотів сісти, але побоявся, що також не встане. Він комічно присів навшпиньки, але не втримав рівноваги і повалився наперед головою. Василь дивиться на нього згори і спокійно каже:

— Ти, Козенку, ліпше не качайся... Можеш розбити носа. — Сам Василь хитається над ним, мов годинникове вагалко, ноги йому заплітаються і він не певний, чи втримається навстоячки.

— Ні, — каже Василь. — “Слаб і сміріться ґатов”, — цитує він Блока і спокійно валиться на землю. Він хотів сісти обережно, але земля виявилась ближче біля нього, ніж він розраховував, і він важко гепнув на пісок.

— Де ти, Козенку? — питає він, випльовуючи з рота пісок.

— Я тут, — чує він спокійний голос. — У мене тече з носа.

— Цікаво, — говорить по-філософськи Василь, — що там у тебе тече з носа?

— Я ще, Шеремето, не знаю...

— Сідай, Козенку, тут ближче... Сідай тут... Я далі не можу... Я слабий... Я не можу поворушити ногами. — Козенко присувається до Василя і обіймає його.

— Ах ти, Василю, — каже він. — Ти мій друг чи ні?

— Так, Козенку... Ми з тобою кревні брати... Тільки в тебе ніс гострий, а в мене тупий... Ти тонкий, а я грубий... Ти любиш попа, а я попадю... Ти віриш у... Ану його до всіх чортів, які тільки є в пеклі. Ми з тобою сьогодні випхнуті за межі, гик, — гикнув він...

— За межі... е-е-е... — Йому помагає Козенко:

— Де кінчаються люди і починаються свині...

— Так, голубе сизий. Так, мій милий... А хто б подумав... Ти, Козенку, був завжди із своїми Герценами... Ти їх, мов щур, гриз і вдень, і вночі... Ти був, Козенку, такий вже ідейний, такий ідейний, що Господи... Ти вже, здається, самого Маркса почав гризти... Ні? Не кажу я правду, Козенку? І ти, здається, уже перейшов до Соловйова... І все “ні почом”, як кажуть наші дядьки... І впився. Га!

— Буває, знаєш... Я вірив, що людина... Що чоловік, як каже Горький, звучить гордо, — говорить десь за плечима у Василя Козенко.

— А тепер? Що? Вже не думаєш? — питає Василь.

— Ні. Думаю... Тільки іноді ось так буває... Все то, Козенку, людське. А знаєш, що?

— Ну? — бурмоче Козенко.

— А знаєш ти, що? — ще раз перепитує Василь. — Я завтра вже не буду жити.

Козенко не дивується.

-— А що ж ти будеш завтра робити? — питає він флегматично.

— Я завтра, Козенку, умру...

— Ну, то вмирай собі на здоров’ячко... Що мені до того.

— Так, Козенку. Я завтра, мабуть, умру... Я завтра маю стріляти. Всі підуть на Бону, а я... я піду також... Там буде наш... наш... А ти пам’ятаєш, Козенку, як у Варшаві вбили митрополита? — запитав він зненацька.

Козенко якийсь час мовчить. Він, мабуть, щось пригадує.

— А що ти там, Василю, верзеш? Ти помацай себе за голову... Чи вона ще ціла?

— Ціла, Козенку... Але я завтра її розіб’ю... Я продірявлю її кулькою...

— Ти, Василю, дурень... Що ти там верзеш? У мене з носа тече і я вже тебе закапав... Ти краще відсунься... Але Василь каже далі своє:

— Але мені хочеться жити... І зо мною піде ще хтось... Ти знаєш його... Він є наречений... Розумієш? Наречений на загубу... Одна дівчина буде плакати, Козенку... А що нам до того, що хтось буде плакати... Ні, Козенку? Що нам до того, питаю я... Мене завтра на цьому світі однаково не буде... Я буду в землі... Буду гнити, як здохлий кролик... І земля буде забирати від мене моє тіло... Ти розумієш, Козенку? І зістануться з мене одні кісточки... Руки... ноги... черепок... пальці... волосся... А все решта піде в землю... Так... Піде в землю і з мене виросте квітка...

— Ні! — протестує зненацька Козенко. — Не квітка, а будяк... Будяк з тебе виросте, Василю... Бо ти ось тут серед ночі на дорозі валяєшся... І грішиш... Ти мелеш дурницю... Смерть, Шеремето,

— не забавка... Про смерть отак по п’яному не говорять...

— Може ти кажеш правду... Я не сперечаюся... Хіба я що кажу? Хіба я не кажу правди? Ти все думаєш, що я п’яний і верзу дурниці... А от ти завтра побачиш... Побачиш, чи я плів дурниці... Отак з дурниць, з дурниць і вийде не дурниця... У нас на селі діти бавились у весілля... їм треба було вітати молоду, як то роблять, з вогнем... І вони запалили солому... під клунею... І вийшов вогонь... А ми, Козенку, також діти... А тепер можна вже й вставати... Тільки ти, Козенку, не говори про це. Нащо? Ліпше не говори... Хай то буде між нами... Це ліпше... А тепер встаньмо...

— І Василь почав вставати. Земля під ним хиталася, ніби він лежав не на піску, а на розхвильованому морі. Він підіймав голову, але з ним також підіймалась земля. Він пробував звестися на руки, але вони ламалися в ліктях, ніби сірники. Козенко пручався також, але йому це вдалося скорше. Він якийсь час лежав, щось міркував, щось перекладав в пам’яті... Одно сюди, друге туди... Потім у голові йому почало прояснюватись, ніби над ними пройшла якась хмара і засвітило сонце. Він рукою обтер носа і почав зводитись. Став на ноги. Перед ним ще лежить Василь.

— Ну! Гей! Василю!.. Вставай! Підемо... Дай руку...

— Мені так добре на сирій землі, — чує він голос. — А скільки на небі зір... Бачиш, Козенку? А пам’ятаєш, як вмирав на полі бою князь Андрій. І як йому хотілось жити... Кожному жити хочеться... Зорі до нас моргають... Вітер для нас віє... Весна...

— А ти вставай! Треба нам вже йти, — каже Козенко.

— Я тут, Козенку, залишусь. Ти собі йди. Я тут залишусь. Хай мене ніхто не бачить. Тут собі ніч, та я, та ти... Тут ми самі, без законів. Тут ніхто нас не гнобить... Думай собі, що хочеш... Мені так, Козенку, добре при сирій землі, як нашим предкам у чистому полі, на степу... Ми так звикли вже до сирої землі, що відлипнути від неї тяжко.

— Бо ти, Василю, п’яний, — спокійно каже Козенко.

— П’яний.