Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Зазирнувши через край, він присів і спустився в тарілку на руках. Морський хлопчина рушив слідом за ним. Мені було соромно, але я не мав бажання порушувати домовленість. Старий з офіцером зникли в отворі. Мері повернулася до мене й сказала:

— Семе, мені це не подобається. Мені страшно.

Її слова мене спантеличили. Мені самому було страшно, але я не очікував, що вона теж боятиметься.

— Я тебе захищатиму.

— Може, нам не треба тут залишатися? Бо шеф не сказав, що ми мусимо тут стояти.

Я задумався.

—Якщо хочеш повернутися до машини, то я тебе проведу.

— Не знаю... Мабуть, не треба. Мабуть, ми маємо залишатися тут. Підійди до мене ближче.

Вона тремтіла.

***

Не знаю, скільки часу спливло, поки їхні голови не вигулькнули понад краєм шлюзу. Молодик видерся нагору, і Старий наказав йому вартувати.

— Ходіть сюди, — звернувся він до нас. — Як на мене, то там безпечно.

— Чорта з два там безпечно, — гукнув я, але все одно пішов, бо Мері вже рушила поперед мене.

Старий допоміг їй спуститися вниз.

— Обережно, дивись головою не вдарся, — застеріг я. — Там скрізь стеля низька.

Згідно з розхожою думкою, нелюдські раси продукують нелюдські витвори, але мало хто з людей бував всередині лабіринту на Венері. А ще менше бачили руїни на Марсі — я не був одним із тих небагатьох. Тому я не знав, що на мене чекало всередині космічної тарілки. На перший погляд її інтер’єр нічим не вражав, але здавався якимсь химерним. Його придумав і продумав нелюдський мозок, який не спирався під час конструювання на людські уявлення та ідеї, мозок, який ніколи не чув про прямий кут і пряму лінію, мабуть, вважаючи їх непотрібними й небажаними. Ми опинилися в дуже маленькій сплющеній камері, а звідти поповзли через трубу завтовшки не більше одного метра в діаметрі, трубу, яка, здавалося, заводилася всередину корабля і яка з усієї своєї поверхні світилася червонуватим світлом.

У трубі відчувався дивний і дещо неприємний запах, ніби болотного газу, і до нього ледь помітно домішувався запах мертвих слимаків. Це, а також червонувате світіння та повна відсутність тепловіддачі від стінки труби, коли мої долоні притискалися до неї, викликали у мене неприємне враження, ніби я проповзаю крізь кишки якогось неземного велетня, а не досліджую дивну машину.

Трубка розгалужувалася, мов артерія, і там ми натрапили на першого титанського андрогіна. Він — дозвольте мені називати цю істоту «він» — розлігся на спині, як спляча дитина, поклавши голову на свого слимака. Маленький, схожий на бутон троянди, рот, крив у собі натяк на посмішку. Спочатку я не зрозумів, що він мертвий. На перший погляд, схожість між титанськими людьми і нами помітніша, ніж відмінності: ми переносимо те, що очікуємо побачити, на те, що ми реально бачимо, так само, як вирізьблена вітром скеля може мати вигляд людської голови або танцюючого ведмедя. Візьмімо, наприклад, оцей гарненький «ротик» — звідки мені було знати, що це орган, призначений виключно для дихання?

Так, вони не люди і, незважаючи на випадкову схожість чотирьох кінцівок і голови, ми менш схожі на них, ніж велика зелена жаба-бик схожа на бика. Проте загальний ефект був сприятливий, не лячний і навіть трохи людяний. Я назвав би цих істот ельфами, ельфами із супутників Сатурна. Якби ми зустріли їх до того, як ними заволоділи слимаки, яких ми називаємо титанцями, то, гадаю, могли б порозумітися з ними. Судячи з їхньої здатності будувати летючі блюдця, вони були нам рівня — якщо саме вони їх будували (звісно, не слимаки їх будували, адже слимаки — не будівельники, а злодії, такі собі космічні зозулі).

Але це я вже забігаю наперед, висловлюючи свої думки, які з’явилися згодом.

Коли я побачив отого маленького типа, я, попри страх, все ж таки зміг видобути свій пістолет. Старий, передбачаючи мою реакцію, обернувся й сказав:

— Охолонь. Він мертвий, вони всі мертві, бо задихнулися в кисні, коли танк зруйнував їхній повітряний шлюз.

Але я все одно тримав свій пістолет напоготові.

— Я хочу спалити цього слимака, — наполіг я. — Можливо, він і досі живий. — Слимак не мав отої твердої коростявої оболонки, яка почала траплятися нам на очі останнім часом, — він був «голий», вологий і огидний.

Старий знизав плечима:

— Роби як знаєш. Він вже ніяк не зможе завдати тобі шкоди.

— Чому не зможе?

— Хімія у нього не та. Цей слимак не може жити в кисневій атмосфері.

Старий переповз через маленьке тільце, закриваючи його собою, тому я не зміг встрелити слимака, навіть коли б захотів. Мері, завжди така вправна з пістолетом, не витягнула його, а натомість зіщулилася, притиснувшись до мене і дихаючи короткими різкими схлипами. Старий зупинився і спитав спокійним голосом:

— Ідеш, Мері?

Вона перевели подих і перелякано кинула:

— Вертаймося назад! Тікаймо звідси геть!

— Вона має рацію, — сказав я. — Тут трьом людям нічого не зробити. Це — робота для команди дослідників зі спеціальним обладнанням.

— Це неодмінно треба зробити, Мері, — наполіг шеф, не звертаючи на мене уваги. — І ти це чудово знаєш. І це мусиш зробити саме ти.

— А чому саме вона? — сердито спитав я.

Старий знову мене проігнорував.

— Ну як, Мері?

Десь у глибинах душі вона віднайшла психологічні резерви. Її дихання стало нормальним, риси обличчя пом’якшились, і Мері переповзла через труп ельфа з граціозністю і невимушеністю королеви, яка йде на ешафот. Я поповз позаду, досі вовтузячись із пістолетом і намагаючись не торкатися трупика.

Нарешті ми опинилися у великій камері. Можливо, то був пункт керування, бо в тій камері було багато маленьких мертвих ельфів, хоча я так і не побачив того, що нагадувало б мені прилади або якусь машинерію.

Внутрішня поверхня камери була порожниста і