Джон Гришем - Фірма

занадто зайнятий. Сказав, що у них із дружиною медовий місяць, і що для таких зустрічей він не має часу. Тільки й пообіцяв: може, пізніше.

А в четвер увечері, коли Мітч з Еббі смакували запеченою на грилі рибою у «Маяку», ресторанчику під Боддентауном, до їхнього столика підійшов агент Лейні, якого важко було вирізнити серед місцевих чорношкірих. Він спинився коло столика і передав наказ. Тарранс наполягав на зустрічі.

На Кайманові острови курей доводилося імпортувати, та ще не найкращих. Це мали бути посередні кури, яких могли споживати не лише острів’яни, а й американці, яким бракує такого звичного вдома продукту. А полковнику Сандерсу довелося добре попітніти, поки він навчив смажити курей місцевих острівних дівчат. Для них та страва була чужою.

Отже, саме таємний агент Вейн Тарранс із Бронкса організував термінову таємну зустріч у філії «Кентуккі Фрайд Чікен» на Великому Каймані. Це був єдиний такий заклад. Тарранс сподівався, що відвідувачів буде мало, та він помилився.

Добра сотня голодних туристів із Джорджії, Алабами, Техасу й Міссісіпі споживала хрумку птицю з капустяним салатом і картопляним пюре. В Тьюпело готували смачніше, але тут також можна було їсти.

В одній з кабінок гамірного закладу сиділи Тарранс з Екліном і нервово поглядали на вхідні двері. Проте ще було не пізно відмовитися. Занадто людно. Врешті-решт, Мітч сам увійшов досередини й став у кінець довгої черги. Зі своєю невеличкою червоною сумочкою він підійшов до їхнього столика й сів. Сів мовчки, навіть не привітався. Взявся їсти обід із трьох страв, за який заплатив 4,89 доларів — кайманських доларів — за імпортовану курятину.

— Де ти був? — поцікавився Тарранс.

Мітч накинувся на стегенце.

— На острові. Це ж дурість, Таррансе, тут зустрічатися. Забагато ж народу.

— Ми знаємо, що ми робимо.

— Ага, пам’ятаю корейську взуттєву крамничку.

— От розумник. Чому ми не поговорили в середу?

— Середа в мене була дуже зайнята. Я не хотів з вами бачитися в середу. Зрозуміло?

— Звичайно ж, зрозуміло. Якби щось пішло не так, Лейні попередив би тебе ще у дверях.

— Щось мені тут незатишно, Таррансе.

— Навіщо ти їздив до Ебанкса?

Мітч витер серветкою губи. В руках тримав недоїдене стегенце. Було воно якесь малувате.

— У нього є човен. Я хотів ловити рибу, плавати з маскою, тож домовився з ним. А ви де були, Таррансе? Сиділи в підводному човні й плавали за нами навколо острова?

— Що казав Ебанкс?

— О, та він багато слів знає. Здоров. Дайте пива. Хто за нами пливе? Та безліч слів.

— Вони за вами слідкували, ти це знаєш?

— Вони! Хто саме — вони? «Вони» ваші, чи «вони» їхні? За мною вже пильнує стільки народу, що я спричиняю затори на дорогах.

— Погані хлопці, Мітчу. Ті, що з Мемфіса, з Чикаго, з Нью-Йорка. Ті, що завтра тебе вб’ють, якщо перемудруєш.

— Я зворушений. Гаразд, вони слідкували за мною. І де ж я їх зловлю? Плавання з маскою? Риболовля? Та спокійно, Таррансе. Вони слідкують за мною, ви слідкуєте за ними. Ви слідкуєте за мною, вони слідкують за вами. Якщо я вдарю по гальмах, то слідом за мною двадцятеро розквасять носи. Чому ми тут зараз розмовляємо, Таррансе? Тут же людно.

Тарранс розгублено роззирнувся.

Мітч закрив коробку з куркою.

— Послухай-но, Таррансе, я вже рознервувався і зовсім втратив апетит.

— Заспокойся. Коли ви йшли від котеджу, «хвоста» не було.

— Та так завжди, Таррансе. Я гадаю, за Ходжем і Козінскі теж «хвостів» не було, куди б вони не рухалися. Все було чисто у Ебанкса. Чисто було на човні для дайвінгу. І на похоронах. Це була погана ідея, Таррансе. Я вже йду.

— Окей. Коли відлітає твій літак?

— Навіщо? Ваші що, збираються зі мною? Ви слідкуватимете за мною, чи за ними? А якщо за вами буде «хвіст»? Що буде, як усе переплутається, і я сам буду за всіма слідкувати?

— Та ну, Мітчу.

— Ранковий о дев’ятій сорок. Спробую тобі забронювати місце. Зможеш посидіти коло вікна поруч із Двохтонним Тоні.

— Коли ми отримаємо твої папки?

Мітч вже стояв з коробкою курятини в руках.

— Приблизно за тиждень. Дайте мені час — десять днів, Таррансе, і більше ніяких зустрічей на людях. Не забувай, вони вбивають юристів, а не нерозумних ефбеерівців.

26

О восьмій ранку в понеділок Олівер Ламберт з Натаном Локом пройшли контроль і петляли лабіринтом коридорчиків та закутків. На них вже чекав Девашер. Зачинив за ними двері. Вказав на стільці. Сам ходив якось поволі. Весь його вечір минув у програшній війні з горілкою. Очі почервоніли, а голова розколювалася навіть від подиху.

— Вчора у Лас-Вегасі я мав розмову з Лазаровим. Як тільки міг, пояснював, чому ви так неохоче сприймаєте звільнення з фірми тих чотирьох — Лінча, Соррелла, Бантіна й Маєрса. Я йому розказав усі ваші причини. Він пообіцяв ще подумати, проте впевнитися, щоб вони працювали лише з чистими папками. Не ризикуйте й добре до них приглядайтеся.

— От він славний чолов’яга, хіба ж ні? — мовив Олівер Ламберт.

— О, так. Він просто чарівний. Сказав, що Моролто ось уже півтора місяця раз на тиждень цікавиться фірмою, мовляв, усі вони стурбовані.

— А ти що йому на те?

— Я запевнив, що поки все безпечно. Поки що витік інформації запломбовано. Та думаю, що він мені не повірив.

— Як там Мак-Дір? — спитав Лок.

— Він із дружиною мав пречудовий тиждень. Ви її хоч раз бачили в бікіні на мотузочках? Вона в одному такому ходила. Просто надзвичайно! Для задоволення маю світлини.

— Я сюди прийшов не для того, щоб вирячатися на світлини, — буркнув Лок.

— Ну, не скажи. Вони з нашим другом Ебанксом провели цілий день — тільки вони і палубний матрос. У воді бовталися, рибку ловили. І багато балакали. А про що — не знаємо. Ніяк не вдавалося підійти достатньо близько. Та це мені здається дуже підозрілим. Занадто підозрілим.

— А я не бачу нічого підозрілого, — мовив Олівер Ламберт. — Про що би їм говорити, як не про плавання, риболовлю, й звісно, про Ходжа й Козінскі? І якщо вони ведуть розмови про Ходжа й Козінскі, яка з цього шкода?

— Він же не був знайомий з Ходжем й Козінскі, Олівере, — мовив