Катерина Воронцова - За жагою кохання. Книга 2, Катерина Воронцова

 Він раптово опиняється просто переді мною і дивно посміхається. Скажений притискає мене до себе і тієї ж секунди один за одним лунають оглушливі постріли. Один. Другий. Ще один. І дикий зойк  Кречетова старшого. Тіло Скаженого тричі смикається, він тихо шипить крізь стиснуті зуби, але, як і раніше, не відпускає мене, навпаки, лише сильніше стискає в обіймах. Чорні очі невідривно дивляться в мої, але вони широко відкриті, немов він чимось здивований. Ми починаємо завалюватися, повільно падати. Спиною я відчуваю холод каменю, удар на якийсь час вибиває дихання.

- Схоже на першу шлюбну ніч, дитинко, - Скажений лишається  на мені та його обличчя спотворюється болем, - люблю... бути зверху.

Він скалиться, оголюючи закривавлені зуби, від несподіванки я смикаюся, але відсторонитися не виходить, я притиснута великим тілом. Чому він такий важкий? Щось тепле й липке тече мені на груди, заливає шию, я відчуваю гострий металевий запах. Це кров! З жахом вдивляюся в чорні очі, вони світяться якимось гарячковим блиском. Намагаюся зіштовхнути його з себе і з другої спроби мені це вдається. Скажений завалюється на спину і стискає зуби, на мить закидаючи голову. Я опускаю погляд і бачу, що чорна сорочка вся мокра, кров фонтанчиками виштовхується з його грудей і живота. Малодушно відповзаю вбік, закриваючи рот долонями, але одразу обсмикую їх - вони теж липкі й червоні. Скажений дивиться на мене, спостерігає за кожним моїм рухом, його дихання судомне, важке.

- Що ж це я, - оговтуюсь і кидаюсь до пораненого, - відриваю від сукні великий шматок, притискаю до ран, намагаюся зупинити кров, але тканина надто швидко стає вологою.

- Зараз, я допоможу, це... поранення... я... Я подзвоню у швидку...

Тремтячими руками шукаю в його кишенях телефон.

- Де? Де твій мобільний? Сергію! Чуєш мене?!

- Варто було, кх-кх, здохнути, щоб ти нарешті назвала мене на ім'я, - він кашляє, хрипить.

- Перестань блазнювати, зараз не до твоїх шпильок...

Мої руки натикаються на зброю. Він був озброєний. Звісно, це ж Скажений, він нерозлучний з пістолетом, як із власними руками. Він міг вистрілити першим, я бачила сьогодні, яка в нього реакція, блискавична, мов у кобри. Але не зробив цього, чому? Думки плутаються  одна в одній, сумбурні, безладні.

- Досить.... метушиться... дурненька, - тверді як камінь пальці ловлять мої, стискають, зупиняючи. Вони такі ж липкі й червоні. - Цього разу... я труп.

Скажений говорить з надривом, насилу виштовхує з себе кожне слово, хапає ротом повітря, дихання рване, у грудях щось моторошно клекоче.

- Флешка... за книжками...  - він переходить на шепіт і я нахиляюся, щоб розібрати слова, - У моїй... к... кімнаті.  Ссс... Скажи Северу...Це ... це важливо... Ф... флешка... Зрозуміла?

Я киваю.

- Смілива дівчинка... Не... моя... дівчинка...

Я ніколи не бачила, як помирає людина, тим паче ось у такій страшній агонії. Нехай навіть бандит, але він жива істота. Мені страшно! Мені так страшно! Сльози мимоволі вихлюпуються з очей, біжать по щоках спотворюючи видимість. Скажений намагається доторкнутися до мене, але сил йому бракує.

- Ось тепер... тепер ти вільна... Анд... Андріано,- рот пузириться червоною піною. - Біжи, дурненька...

Я все ще намагаюся затискати його рани, але Скажений відкидає мої руки, кров виштовхується з його рота. Чорні очі ковзають по моєму обличчю немов хочуть запам'ятати. Мене ж паралізувало, я втратила здатність ворушитися. Мене жорстко підкидає і трясе так сильно, що зуби дряпають губу і я відчуваю на язиці смак власної крові. Свідомість у стані шоку вихоплює якісь деталі, довгі вії, що відкидають тіні на вилиці, чорне мов смола волосся на білосніжних плитах, таким різким контрастом. Дивлюся в чорні очі, але там уже немає агонії, вони поступово тьмяніють. Скільки це тягнеться? Хвилину, вічність? Це тільки у фільмах і книжках людина помирає швидко, як муха. Пуф - і немає її. Не буває швидкої смерті, це лише омана. Насправді смерть поступово, частина за частиною забирає в людини все, що в ній є від живого створіння, аж поки врешті не піде, залишивши порожню оболонку. Скажений востаннє смикається і його погляд застигає у вічній нерухомості. Темна тінь нависає наді мною і я від жаху кричу та Кречетов не бачить мене і не чує, божевільним поглядом він дивиться на нерухоме тіло сина. Я підіймаюся. Я повинна тікати. Звідкись здалеку чути важкі кроки, чоловік біжить із неймовірною швидкістю.

- Андріано! - крик Данила розриває простір.

- Усе через тебе, тварюко, - темні, як у сина, очі  впиваються в мене, зуби оголюються у звіриному вискалі. - Через підстилку Северського він загинув...

- Ні, - знаходжу в собі крихти сил і хитаю головою, - це зробили ви. Власноруч. Спочатку понівечили його душу, а зараз добили.

- Андріано! - знову кричить Дан.

Кречетов відриває від мене похмурий, мов у сатани, погляд і дивиться на чоловіка, що наближується.

- Я покладу вас тут обох, - шепоче він. - Спочатку тебе, нехай ось цей помилується, а потім і його самого...

Але Кречетов не встигає договорити, лунає постріл, потім другий. Покидьок мішком падає біля моїх ніг, верещачи, як різаний кнур. Не вірячи та ще не усвідомлюючи, що програв, він роздивляється пробиті наскрізь руки. Данило уже поруч, носком черевика він відштовхує геть пістолет Кречетова і кидається до мене.

- Боже мій, ти вся в крові! Тебе поранено? Де, Андріано, куди поранено? - теплі руки обмацують мене з ніг до голови, сірі очі наповнені шаленим відчаєм.

- Дан, це... - я проштовхую сухий клубок у горлі, - це не моя кров.

Він підхоплює мене на руки, якраз вчасно, бо ноги більше не хочуть тримати, а світ навколо крутиться усе швидше й швидше. У каруселі свідомості я встигаю побачити, як до будинку ввалюються хлопці у формі, Кречетов знерухомлений, у кайданках, чути виття поліцейських машин, тиху говірку медичних працівників.

- Сергію! - раптом несамовитий крик розбиває загальну метушню.

Марія Микитівна біжить до вбитого, падає поруч, підіймає безвольну голову й укладає собі на коліна.

- Сергію, нянька твоя тут, ти не один, - вона беззахисно вдивляється в біле, мов крейда, обличчя. - Я завжди поруч, пам'ятаєш, коли ти лякався твоя бабця завжди була з тобою?

Він для неї лишився тим самотнім переляканим хлопчиком Сергійком. Я дивилася на спотворене мукою обличчя старої жінки і розуміла, що любов не вибирає хорошого чи поганого. Їй байдуже хто її обранець, святий чи бандит. Очі того, хто любить, дивляться на коханого зовсім неземним поглядом, вони бачать те, що не доступно іншим.

- Хлопчику мій! Як так! Мій нещасний хлопчику! - тремтячі руки гладять розпатлані чорні пасма, витирають рот від запеченої крові. - Я тебе просила їдь! Казала, що він страшний, нелюдь! Я мамі твоїй обіцяла берегти тебе, Сергію! Не вберегла, стара, прости!

Марія Микитівна хитається вперед і назад, немов дитя мале гойдає, але раптом завмирає й уважно роздивляється присутніх. Червоні з полопаними судинами очі знаходять Кречетова - його під руки ведуть до виходу чоловіки в поліцейській формі.

- Убивця! - стара кидається до зв'язаного. - Будь ти проклятий! За мою, Ганнусю, за Сергія!

Старечі руки впиваються в випещене обличчя, дряпають очі, шкіру, рвуть укладене волосся. Чоловіки не без зусиль відтягують жінку від ненависного їй суб'єкта.