Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

class="p1">По-моєму, він чекав від мене якоїсь іншої відповіді. Хотів ще щось сказати, але стримався, кивнув, і, нарешті, поїхав, а я пішов назад до Проплішини — тероризувати Джерело і качати енергію в периметр. Все виглядало на те, що чекати мені доведеться довго.

Крейдяні знаки слабо підходять для тривалої ворожби, а несиметричний і незбалансований периметр, взагалі, протікав Силою, як дірява мидниця. Майже кожних п’ятнадцять хвилин мені доводилося обновлювати закляття, тобто — сидіти поряд з ним і пильнувати. І так недоречно випите пиво! Смеркалося, ставало холодніше. Прийшов, очухавшись, Кларенс, приніс ковдру і солодкий компот — найперша допомога для чарівника. Я погнав його за будильником, дико боявся пропустити Проплішину. Місяць повільно проплив над озером і опустився за пагорб, на сході почало світати. І стало ясно, що справи реально кепські.

Не зовсім точно буде сказати, що я втомився, ні, просто стало дико важко зосередитися на магічних діях, і взагалі, згадати про їх необхідність. Думки розбігалися крапельками ртуті, ставало ясно — якщо чистильники не прибудуть ранковим експресом, доведеться тікати. Ще мудріше було би мені втекти тим самим експресом, але ця здорова ідея спала мені на думку надто пізно.

Коли знайомий скрегіт трансмісії почувся знову, я якраз намагався зрозуміти, що означає деренчання дурацького будильника. Треба буде у Кларенса запитати… Але замість лейтенанта з кущів вилізли якісь абсолютно незнайомі люди, і судячи за тим, що сама їх поява викликала у мене роздратування, принаймні один з них був чорним магом.

— …! — висловив своє ставлення до побаченого стрижений коротким їжачком кремезний чолов’яга в чорно-червоній польовій формі. З такою мордою лиця він міг бути лише командиром, — старшина Клеймор, — відрекомендувався любитель вилаятися, протягнув мені руку і допоміг піднятися на ноги. — Твоя робота?

Сказати йому, що ні? Може, він інших чорних магів тут бачив?

— Яке убожество, — процідив худий гостроносий суб’єкт з цапиним прищуром. (Чи то окуляри йому треба, а він не носить, чи то в рило давно не діставав.)

— Відставити балачки! — гаркнув старшина, цапомордий заткався, та і мені заперечувати розхотілося. — Забрати геть сторонніх. Де там Риспин возиться?

Крізь кущі ломився ще один чорний, молодший за попередніх, з двома величезними баулами. Ну, приперло їм лізти під горб, а не через хвіртку, обійти — ніяк! Може, в цьому є якийсь прихований сенс? Я не став чекати, коли мене спробують турнути звідси, і сам став потихеньку помалу спускатися до дороги, тим більше, зараз це зробити було багато простіше, ті троє залишили за собою просіку — слон пройде. Кларенс акуратно підхопив мене внизу і всадовив на заднє сидіння свого фірмового лімузина, шкода лиш, другої ковдри у нього не було.

— Як там? — напружено поцікавився лейтенант.

Я спробував повести плечем. Мозок повільно попускало від пережитої напруги, ні говорити, ні думати не хотілося.

— Вони впораються? — непокоївся Кларенс.

Звідки мені знати?

— Ти би краще одразу розвернувся, — порадив йому, — заднім ходом швидко їхати не вийде.

Вуличних ліхтарів в Михандрові нема, тому ніч тут цілком краухардська — темна і імлиста, озеро дихає туманами, а зі степу прилітає вельми-таки пронизливий вітерець, зате сонце сходить швидко і одразу починається день. Я мирно продрімав під курткою Кларенса години півтори, розбудив мене характерний для виганяючого прокляття удар блискавки (бабахнуло так, що автомобіль підскочив). Лейтенант безжально стягнув з мене імпровізовану ковдру — було уже зовсім світло.

Схилом, чортихаючись, спускався старшина і його цапомордий помічник з моїм (!) ціпком у руках. Їх більш молодий колега на ім’я Риспин виявився розумнішим і пішов через хвіртку — зайвих сто метрів, зате наскільки зручніше.

— Двадцять років практикую, а такої здоровенної потвори не бачив, — заявив гостроносий, намагаючись випхати мене з машини, але я міцно вчепився в сидіння. Так, тарадайка Кларенса не розрахована на п’ятьох, але це — не мої проблеми. Хай на коліна одне одному сідають!

— Горчак, відставити! — втомлено скомандував старшина і хазяйновито влаштувався поряд з водієм.

Риспин посунув колегу стегном, ущільнюючи колег на задньому сидінні до максимуму, і зайняв утворений в результаті простір. Так і поїхали. Особисто мене все влаштовувало, я навіть знов задрімав, і лише Горчак, затиснути з двох боків, сердито сопів і ледь не щипався від досади.

— Підкинь до інтернату, — попросив я Кларенса.

— Не треба, — порадив лейтенант, — я вчора місіс Гемуль попередив, у неї все під контролем. Ну і периметр працює — раніше одинадцятої браму не відчинять.

Я поцікавився, скільки пройшло часу — до одинадцятої залишалося ще більше години, і я змушено погодився. Вигляд чорного мага, який ночує в кущах, дискредитуватиме вималюваний мною образ, а не спати ще дві години вище моїх сил.

— О п’ятій чекаю у відділку! — оголосив на прощення старшина.

— Не вийде, — чесно попередив я. Спати буду, хай хоч б’ють мене.

— Добре, зглянувся він, — завтра о десятій, але щоби точно був.

І вони поїхали геть. Я, з деяким запізненням, почав обурюватися. Бач, розкомандувався. Не в себе вдома! Взагалі, яке відношення має до мене цей чувак? Але, трохи поміркувавши, вирішив, що вияснити плани довгожданих чистильників треба в першу чергу мені, значить — доведеться йти. Але спроби одразу сісти мені на шию я буду жорстоко припиняти! Якщо чорні прориваються в начальники, то стають абсолютно нестерпними.

В пансіоні виявилося, що жаліслива господиня випустила Макса з ванни. Чи то вона була таємною некроманткою, чи то вирішила, що собака чорного мага має право на дивацтва, так чи інакше, мадам Паркер розпізнала в консервуючому розчині засіб від блох, промила Максові шубу і розчесала її з спеціальним домашнім лосьйоном, від якого шерсть не просто почала блищати, але і перестала плутатися. З думкою, що мені треба буде добути в неї чарівний рецепт, я впав у ліжко і проспав практично добу.

Місіс Гемуль спостерігала за завучем, який міряв довгими кроками кабінет, і намагалась не видавати свого занепокоєння — містер Фокс більше не викликав у неї ані тіні симпатії, скоріше лякав. Звідки в ньому така безліч комплексів і забобонів? Чому вона раніше їх не помічала? Всі дивацтва і обмовки, які ставалися за останні півроку, раптом набули набагато більш зловісного смислу.

— Це все чаклун! — гарячково твердив містер Фокс. — Це після його появи тут почалися неприємності.

Ще в часи Інквізиції було доказано, що імовірність появи потойбічних феноменів не залежить від волі чорних магів, а лише від властивостей середовища — в арсеналі чаклунів достатньо скверни, от тільки гості з-за межі в неї не входять. Але Фокс загальновідомі істини заперечував одразу, і достукатися до його здорового ґлузду ставало все складніше:

— Навіть якщо це так. Ви би хотіли, щоби прорив стався у його відсутності? Десять років жодного потойбічного феномена — це занадто навіть для столиці.

— Хто вам