Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

Числа проекту тепер перетворились в незрозумілу кашу чорних символів, і, дивлячись на них, я раптом дуже захотіла розсміятись, але – стрималась. Подумала, що не хочу ділитись чудовим настроєм с Котовським, він-то не зрозуміє, чого мені так весело.

До речі.

А чому мені так весело?

Відповідь не бажала знаходитись. Я закусила губу, щоб прийти до тями. Вийшло більш болюче, ніж зазвичай, і всі відчуття неначе загострились, але одуматись так і не вийшло. Мені все ще дуже хотілось розвалитись на ліжку і сміятись, наче божевільній. А в голові жодної думки, як це припинити…

Я взяла себе в руки – або думала, що взяла, - і знову взялась збирати папірці…

Щоб вже через кілька хвилин випустити їх з рук на підлогу, впасти на покривало та застигнути, розкинувши руки в сторони.

- Олю, все в порядку? – в голосі Данила задзвеніли дивні нотки.

- Ага! – підтвердила я. – Все чудово!

Щоб не бути як Вітася, я скинула туфлі, не звернувши увагу на те, куди вони не полетіли.

- Що за дурні правила, - ляпнула ні з того ні з сього, відчувши, що просто зобов'язана розповісти про це Данилові, - ходити по будинку у взутті! Хто це придумав? Невже в Богдани ноги не болять? І їй так зручно?

- Вона надихнулась якимось фільмом, - голос Котовського прозвучав далеко-далеко, і мені довелось відкрити очі, щоб подивитись, куди він подівся.

Але скільки б я не крутила головою, Данила ніде не було. Довелось сісти, щоб побачити його біля ліжка, схиленого над розкиданими папірцями. І звідки ця посмішка? Щось трапилось?

Я мимоволі залюбувалась чоловіком, коли він нарешті зібрав всі ті кляті папірці і випрямився, шукаючи місце, куди б всунути всі документи по проекту. Той уважний погляд, усмішка на губах…

Як я взагалі могла його ненавидіти? Як могла вважати, що Данило – скотина, яка затягує своїх підлеглих до ліжка?

- Да-а-аню, - протягнула я, наче була дуже п'яна, настільки, що й три слова до купи скласти не могла.

- Що? – котовський пересік кімнату і старанно запихав папери в файл, а я перевернулась на живіт, підперла голову кулаком і уважно спостерігала за кожним його рухом, жадібно ловлячи навіть тінь посмішки.

- А в тебе були службові романи? – поцікавилась я, наче це була для мене головна тема, яку варто обговорити.

- Не було, - посміхнувся Данило. – Зазвичай я проти.

- А зі мною? – хитро поцікавилась я, хоча в своєму розумі ні за що б таке питання не задала.

- А з тобою – ну ти ж не піддаєшся, - закотив очі Котовський, повертаючись до мене.

- А з тими блондинками васнецовськими?

- Ну вони ж васнецовські, - знизав плечима Данило. – Не мої. То чому в мене з ними повинно щось бути?

- Слухай, - я спробувала влаштуватись зручніше, краєм ока помітивши, що плаття трохи задерлось, відкриваючи ноги більше, ніж то було б пристойно, але навіть і не подумала його обсмикнути. – Як ти можеш бути досі самотнім?

- О, - фиркнув Котовський. – Тебе хвилює це питання…

Він, піддавшись, сів поруч зі мною на ліжко, і я влаштувалась біля нього, теж сіла, щоб то не було геть непристойно. Проте… Ми дорослі люди, про яку пристойність взагалі мова?

- Ну. Так, - кивнула я. – Я ж тобі вже стільки голову морочу… Будь-яка інша давно б стрибнула з радістю в ліжко, зробила б усе, що скажуть, а я кручу носом. Ще й прикидаюсь нареченою. Нащо тобі це, Котовський? З твоєю репутацією?

Данило вигнув брови.

- А сама не здогадуєшся?

Якщо бути щирою, я зараз взагалі ні про що не могла здогадуватись. Я нічого не розуміла, геть язик ледь повертався в роті, наче напилась чогось і досі не можу протверезіти.

- Ні, - хмикнула я, весело посміхаючись. – Не здогадуюсь! Мало там що! Які у сучасних чоловіків можуть бути причини…

Данило дивився на мене секунду, дві, а потім раптом розсміявся, гучно та легко. Наче мої дурні підозри були найсмішнішим, що він чув в своєму житті.

- Ой, Олю, - покачав головою він. – Мені не треба будь-яка інша дівчина. Якби була треба, я б давно її знайшов.

- Але не шукаєш, - пролепетала я, притискаючись до його плеча та міцно закриваючи очі в спробі чи то заснути, чи то прокинутись. – Чому не шукажш?

- Олю, - насторожився нарешті Данило, - з тобою все добре?

- Та-а-ак, - протягнула я, ковзнувши долонями по його плечам. – Так чому не шукаєш?

- Тому що все, що мені було треба, я знайшов, - руки Данила лягли мені на талію, і я здригнулась, насолоджуючись теплом його тіла, цими палкими, такими впевниними доторками…

Я потягнулась за поцілунком неочікувано для себе самої – і першою торкнулась його губ, обвила руками шию. Вийшло якось п'яно, зате впевнено та палко. Данило вже й не думав мене відштовхувати, навпаки, міцніше притиснув до себе і відповів н поцілунок, притискаючи мене до свого тіла, стискаючи в обіймах так міцно, щоб я навіть не намагалась вирватись на свободу. Але свобода – останнє, чого я хотіла. Навпаки!