Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

нав’язав вам форсований марш. Для того, щоб у мене піднялася температура… Я все розрахував… О п’ятій у мене підніметься температура, ви без мене йдете на обстеження. Я залишаюся на плато з Цомбі. Я знав, що йтиме чабан…

Лучію вразив цей словесний потік. Вона поклала руку Данові на чоло:

— Здається, в тебе жар. Більше сорока градусів.

— Коли так, — розлютився Дан, — то зараз я вам усім нажену температуру. Знайте, любі мої, що точно о шостій тридцять п’ять сонячний промінь рівно п’ять хвилин спочивав на дні цього відра!.

Дан ніколи не бачив у поглядах своїх друзів більшого подиву. Подиву, змішаного з благанням.

— Гаразд, нестерпні! — змилосердився він. — Правда, то Цомбі відкрив сонячний промінь. Та він не може вам сказати про своє відкриття… Герой — я! Коли б я не пішов до сонячного променя, то не почув би й чабана.

Дан не помилився. Його друзів ніби шал охопив. Вони накинулися на нього, трясли його, кричали на вуха, аж поки він звалився на руки Урсу.

— Неси мене, Урсу! Я збожеволію через них. А я ж людина хвора…

Урсу перекинув його через плече, наче плаща.

— Де ти бачив сонце? — крикнула йому на вухо Лучія.

— Швидко до куща, Урсу! А вухо вже не треба масажувати!

Дан точно показав їм місце, де його обігрів сонячний промінь. Усі глянули на захід. Сонце вже сховалося за зубцями гір. Але з-за якого шпиля воно заглянуло сюди? Якщо вони не визначать напряму променя, то вимушені будуть утратити ще один день, тобто зможуть піти до замку лише післязавтра на світанку.

— Як світив промінь? — спитав Віктор Дана. — Уздовж долини чи навскіс?

— Ніби трохи навскіс, але я не зовсім певен.

— Аякже, геній! — пустила шпильку Лучія. — Не здатний навіть пригадати такої простої речі. Звичайно, Вікторе, сонце могло бути тільки між найвищими шпилями.

— Або між найнижчими, — відповів Віктор. — Отак-то!

Урсу напружено вдивлявся у верховини гірського масиву, намагаючись провеси уявну лінію від шпилів до куща, а потім назад. Віктор і Лучія дивилися вже не на гори, а на очі Урсу. Крем’язень по кількох хвилинах роздумів сказав тим тоном, яким говорив у серйозні моменти:

— Дуже цікаво! Моя лінія веде туди, де стримлять два великі шпилі з двома маленькими. Дивіться й ви! В одному з тих просвітів і з’явилося сонце, коли його промінь упав біля куща.

Усі намагалися провести лінію від себе до велетенської кам’яної стіни, але вже нелегко було розрізнити контури зубчастих вершин. У горах сутеніє швидко.

— Я запам’ятав усі орієнтири, — заспокоїв їх Урсу. — Зранку почнемо пошуки. Площа не повинна бути великою.

— Тільки давайте домовимося: без ніяких геройств, — попередила його Лучія.

— Ні, Лучіє! Цього разу ні! Логофет нам точно вказав напрямок. То я винен, що шукав не точний напрямок, а загальний: схід. Коли б я подумав про точність, з якою дані інші вказівки, то ми не втратили б дня…

— Тут твоєї вини нема, — розсердилася Лучія. — Все одно слід було б чекати заходу сонця.

— Так… але ми зберегли б сили…

— Тоді найкращий вихід — якомога швидше відновити їх, — сказала Лучія. Отже, з того й почнемо…

Вони всі погодилися на тому, розклали невелике вогнище, тісно збилися довкола нього і мовчки повечеряли. Їх зачарувала поезія сутінок, але й гріли хвилювання та доймав неспокій.

Розділ XVI

1

Тихий світанок лагідно розбудив дівчину в білому. У великій кімнаті було прохолодно. Полонянка обгорнулася ковдрою, дістала з-під подушки зошит і, поклавши його на коліна, почала гортати аркуші, перечитуючи сторінки, уривки, речення зі свого щоденника. Відчувши, що вона прокинулася, Філіппе одним стрибком опинився біля неї, притулився головою до ніг, а потім завів свою монотонну пісню.

Дівчина в білому знову звіряла свої думки зошитові у шкіряній обкладинці. Перше речення вона прочитала вголос:

— «Уже втрачена всяка надія… Черешняки не можуть прийти вчасно. Вони або не прийдуть сюди ніколи, або прийдуть, коли мене вже не буде тут… Залишилося дуже мало часу… лічені дні… Все стало схоже на хворе серце, на хворе тіло, яке потрясають важкі удари лихоманки… У повітрі щось відчувається… Люди довкола мене стривожені…»

Олівець побіг далі по сторінці, але вуста дівчини не ворушилися. Трохи згодом олівець випав з руки… Останні слова полонянка знов вимовила вголос:

— «Я помилилася… Я сама найбільше винна у всьому, що сталося, у всьому, що сталося зі мною. Коли б я вам відкрила ще тоді, того вечора, свої думки, свої плани, любі мої далекі друзі…»

Вона скочила з ліжка, глибоко вдихнула кілька разів повітря, потім разом із Філіппе покинула мармурову кімнату й подалася до потічка з джерельною водою. Холодна вода, її жебоніння остаточно прогнали залишки сну та чорні думки і ніби додали надії.

— Філіппе! Любий мій! Мені хотілось би співати, танцювати на цих мармурових плитах… але ти не відчуваєш, Філіппе, що залишилося дуже мало часу! Я сама собі розвіяла мрії, свої найкращі мрії, Філіппе…

Вона прожогом повернулася в холодне мармурове приміщення, одягла найкращу білу сукню, довгу, з широким ефірним подолом, з каскадом мережива на рукавах і з мереживом на грудях. Обличчя її зашарілося, волосся стало чорним, лискучим. Накинула зверху широкого жакета з білої, наче сніг, вовни. Потім пішла, дрібненько ступаючи нечутними кроками, ковзаючи, ніби примара, по мармурових плитах.

— Ні, Філіппе, не можна веселитися! — враз похнюпилася вона. — Я не повинна веселитися. Я занадто самотня. Мені треба сумувати, одягнути чорну сукню і плакати. Ти знаєш, Філіппе, який гарний буває плач?.. Лежиш собі на ліжку, в самоті, у великій тиші, і відчуваєш, як по щоках течуть гарячі сльози… Мені б слід поплакати… щоб відчути сльози, Філіппе…