Олександр Павлович Бердник - Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник

Очі володаря були скляні й непорушні, дивилися в простір байдуже та гордовито.

— Мертвий, — прошепотів якийсь дід.

— Живий! — заперечив радник. — Підступіть, торкніться тіла. Серце б’ється, тіло тепле. Наш цар, люди, став невмирущим! Мені він передав свою державу, звелів правити. Страшну ціну заплатив Горевій за безсмертя: кров царівни Миросі!

— Це злодійство, людоньки! — заголосила стара баба в юрмі. — Ох, горенько наше! Та куди ж вони поділи ясочку любую, Миросю нашу веселеньку?

Натовп захвилювався, загомонів, зловісно колихнулася лава дружинників. Печерун скочив на ґанок, грізно крикнув:

— Годі галасувати, дурні смерди! Радіти треба, а ви верещите, мов коти навесні! Для вашого блага цар вирішив стати невмирущим! Щоб осягнути під свою руку всі землі чужинецькі! Витич стане престольним городищем незміряних країв. Чуєте? Ваші діти забудуть про голод і нестатки. Наші дружини пройдуть до краю землі, і пожежі чужинецьких поселень осяють їхні дороги. Ви станете володарями небачених скарбів, витицькі вої! Слава, слава нашим воям! Слава!

— Слава! — несміливо підхопили воєводи, а за ними почали кричати й дружинники: — Слава!

— Невмирущий цар щоденно буде перед вашими очима, — вів далі Печерун, впевнено дивлячись на принишклу юрму. — Я сповіщатиму вам його таємні накази. А нині, щоб достойно відсвяткувати невмирущість володаря, відкрийте царські льохи! Пийте, витичці, гуляйте! Хай радіє цар Горевій у краю Світовида!

Майдан клекотів від тривожного гомону, і сонце сходило над лівобережним лісом червоне, зловісне, а чорне птаство кружляло довкола Витича, віщуючи щось недобре…

Дума п’ята
ЗОРЯНІ СИНИ


НЕВИДИМА ДОЛИНА

Троє людей в чорному, з закритими обличчями вивели Зореслава з похмурого городища, дали знак його товаришам, провели всіх до берега ріки, де кипів водокрут, і залишили їх там. За мить вони зникли, ніби їх і не було. Вітрограй і Дуб завважили, що Зореслав якийсь розгублений, тривожний, не такий, як завше: обличчя поблідло, в очах гніздилася туга.

— Що з тобою? — запитав Вітрограй.

— Туман в голові, — прошепотів яровит, наморщивши чоло. — Підземелля… кумир богині… у неї черепи людські…

— Черепи? — здивувався Дуб.

— Атож. Багато черепів… А в лобі — червоне око, воно світиться вогнем. А потім…

Юнак потер чоло рукою, ніби намагався визволити щось призабуте з полону безпам’яті, розгублено глянув на друзів.

— Дивно… Такого зі мною не бувало… Забув. Хтось зі мною гомонів, звелено йти далі, ждати отут… за нами хтось прийде… А ще десь маємо взяти живу воду…

— Ну, слава Яр-Диву, — зітхнув Вітрограй. — А я вже гадав, що якісь злі люди захопили тебе…

— А мені не до вподоби все це, — похмуро озвався Дуб, очі його похолоднішали, ніби дві крижинки. — Не до серця вся пригода. І той чоловік, що повів тебе до городища, і ті, що вивели його назад… і просто так, душа тривожна…

— Пусте, — махнув рукою Вітрограй. — То втома. Далеко від рідного краю все чуже. Мені інколи плакати хочеться від суму. А терплю. Бо цікаво. Може, ніколи в житті не побачиш такого…

— Як знаєш, — вперто мовив Дуб. — Щось негоже в тому городищі.

— Чекати треба, — сказав Зореслав. — Вже недовго…

Вони сиділи довкола вогнища до вечора, слухали невтомний гуркіт водоспаду, зачаровано дивилися в темно-зелену лійку водокруту, де в безвиході крутилися уламки дерев, віття, якісь барвисті квіти, зламане весло і крило великого птаха. Те крило чомусь вельми вразило Зореслава, він не міг одвести погляду від нього. Щось те крило нагадувало, тривожило своєю приреченістю.

Коли сонце сховалося за кришталеві верхів’я і довколишні скелі набули похмурого сутінкового кольору, на тім боці заворушилися кущі, з’явилася постать високої людини у хутряному вбранні, мовчки витягла з чагарів великий, але, певно, легкий човен, спустила на воду. Впевнено загрібаючи широким веслом, подолала водокрут.

— За нами? — чи то запитав, чи то ствердив Вітрограй.

Незнайомець глянув на побратимів дружньо й спокійно, очі в нього були вузькі, як в хлопчика-провідника, обличчя жовтого кольору, з широкими вилицями. Він дав знак, мандрівники сіли в човен. Незабаром вони були на протилежному боці. Зореслав допоміг чоловікові заховати човен в кущах, а потім за його мовчазним жестом рушили в путь.

Йшли всю ніч, під зорями. Провідник інколи запалював дивний вогонь, що дрімав у маленькій блискучій ладунці: спалахнувши, пломінь не мерехтів, не колихався од вітру.

На світанку їх огорнув сірий морок, з усіх боків обступили вологі хмари, стало глухо й непривітно. Провідник звелів чекати, а сам зник.

Побратими взялися за руки, бо навіть на відстані кроку обриси людини губилися в імлі. Згодом довкола заясніло, хмари розійшлися, вгорі засміялося ніжно-блакитне дивоколо. Скільки оком кинь, в незміряність котилися скелясті хвилі гір, грали під вранішнім сонцем райдужними барвами. А перед мандрівниками лежала глибока долина — порожня й безвидна.

— Куди ми прийшли? — занепокоївся Вітрограй. — Ні душі. А йти далі нікуди…

Зненацька перед ними на схилі долини замерехтіли іскри, ніби під подихом нечутного вітру хвилювалася незрима запона. За якусь мить вона розійшлася, і слов’яни побачили двох людей — чоловіка й жінку. Зореслав охнув від несподіванки і щасливо засміявся. Люди були вбрані у білесенькі, як сніг, сорочки, вишиті знайомими яровитськими узорами, такими самісінькими, як у рідному краю. Чоловік був темно-русий, з невеликою борідкою та вусами, великі темно-сині очі промінилися добром і щирістю. Жінка мала вінок на золотистих косах, погляд її відбивав лазурність дивокола, повні трояндові вуста всміхалися мудро й схвально.

— Вітаємо вас, мужні діти, — сказав чоловік, і побратимам здалося, що той голос пролунав у їхній свідомості.

— Мужність й незламність привели вас сюди, — додала жінка, — і тайна відкрилася вашому серцю…

— Хто ви? —