Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

class="book">І хлопець мимоволі продекламував відповідні слова: І зникнуть закони воєн жорстокі, бо прийдуть Чари. Смерті не бажає ні брат братові, ні ворог ворогу. Життя тепер буде найбільшим благом, ціннішим, ніж золото. Життя породило Істоту з Чарів і слова Пісні…

Люелле благословляла туман, в якому Айок не міг побачити, що її обличчя пашіє рум’янцем сорому.

— Я його не вбила, — сказала нарешті, відчуваючи клубок у горлі. — Я його тільки ненадовго знешкодила.

У той же час у серці Люелле запанувала тиха злість. Відчула легку заздрість: він, цей худорлявий хлопець, знає слова Пісні Єдиної і ще й повчає її. А вона не може сама уникнути помилок. Однак це почуття тільки легенько шкрябнуло її серце і відразу зникло. А Дівчина знову засоромилась і зрозуміла, чому потребувала, щоб Чарівниці були поруч. Досі вони застерігали її від помилок — тепер, на щастя, поруч з нею цей хлопець, що так міцно любить Пісню, що знає кожне її слово.

— Як ще далеко мені до досконалості! — сказала сумно.

— О ні, ти досконала! — заперечив палко Айок. — Не може не бути досконалим той, кого породила Пісня Єдина!

Люелле з вдячністю вислухала його слова і згодилась з тим, що в них правда. Вони вже йшли через туман кілька годин. Нарешті Айок призвичаївся до туману і перестав щомиті спотикатись — завдяки впевненій руці своєї товаришки. Однак в якусь мить обоє відчули таку втому, що у них не було інших бажань, як тільки відпочити. Лягли на землю, притулились одне до одного і поснули.

Розбудило їх сонце, промені якого розтопили сніг навколо. На свій подив, обоє зовсім не замерзли, бо їх вкривав товстий бурий плащ Чарівниці. Вона ж сиділа на камені неподалік.

— Треба йти далі! — озвалась. — Що швидше будемо у найближчому Лісі, то краще. Хоча туман ще клубочиться біля Замку Урґха, я не зможу довше його втримати, і він зараз розвіється. А тоді за нами рушить погоня. У Лісі ми будемо в безпеці.

Айок був вражений. Жодне слово в Пісні не описувало Чарівниць — тільки їхні дії. А дії свідчили про те, що Чарівниці наділені могутньою силою. Тимчасом на камені сиділа стара жінка. У неї було звичайне, найзвичайніше симпатичне обличчя і трохи згорблена спина. Тільки очі на цьому обличчі, засмаглому від мандрівок, були дивні: сірі, глибокі, холодні. Вузькі уста Чарівниці всміхнулися до Айока.

— Тобі не треба мене боятись, — сказала так, що страх раз і назавжди зник з його серця.

До лісу добралися доволі швидко — і тоді настав час хлопцеві знову здивуватися. Ніколи, за все своє життя, він не бував далі батьківського Замку чи у сусідніх селах та містечках. Видавалося, що зелень там скрізь умирає, і було її навдивовижу мало. Тому Ліс — хоча й була зима — приголомшив хлопця своїм багатством.

— Я не знав, що Ліси такі гарні. Я думав, вони страшні, — промовив несміливо.

— Страшні вони для людей з роду Урґха і його вояків. Але в тобі тече кров твоєї матері, доброї красуні Арлін, нашої співвітчизниці, тож Ліс буде до тебе привітний, — потішила його Чарівниця.

Ліс справді був привітний. Вони хутко знайшли теплу суху печеру, в якій розташувались надовше.

— Ми перебудемо тут до кінця зими, дочекаємось весни, — пояснила Чарівниця. — А за два дні до твого сімнадцятиліття, Люелле, підемо у Високі Гори на зустріч з моєю П’ятою Сестрою.

Люелле в Лісі ожила, вітаючи його, як свого доброго друга. А Лісові, здавалося, була приємна її присутність. Хоча вона вже перестала бути дитиною і входила у вік молодої жінки, вони з Айоком бавилися, як малі дітлахи. Тут нарешті Дівчина, що прагнула похвал, показала хлопцеві трохи чарів, яких навчили її Чарівниці. Перетворювала шишки на лисиць і навпаки, розмовляла з птахами, навіть покликала ведмедя. Той, однак, обурений був безцеремонністю, з якою Дівчина вирвала його із зимової сплячки. Від Чарівниці їй також дісталось на горіхи. Вона знову нагадала Дівчині, що магія — не для розваг, а для важливіших справ. Дівчина хотіла навчити Айока хоча би чогось з цих маленьких хитрощів, але виявилося, що це неможливо. Айок пильно вдивлявся у жучка, що мандрував лісовою стежиною, і відчайдушно, з усіх своїх сил, думав про те, щоб жук перетворився на жолудь. Виконував усі рухи, які показала йому Люелле, вимовляв відповідні слова заклять, але жучок і далі залишався жучком і спокійно мандрував своєю власною дорогою.

— Не розумію, — казав засмучено. — Не розумію, як це робиться…

— Цього не треба розуміти, — терпляче пояснювала Чарівниця. — Це в людині є, і досить цей дар розбудити — воно само приходить. Але у тебе немає цього дару. Чарівною силою наділені лише жінки. А ти хлопець. І цей дар тобі зовсім не потрібен, Айоку. У тебе в житті інша мета, і ти її досягнеш.

— Я буду поетом і напишу найкращу з книг. Її всі читатимуть, і кожне її слово змінюватиме людей, і вони ставатимуть кращими? — спитав, затамувавши подих, Айок.

— Ти вже поет, — відповіла Чарівниця. — І напишеш свою книгу, можеш