Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

— Так, пане, — жодних нарікань. Він усе розуміє із півслова.

— Я радий, що догодив тобі, мій милий… Не пам’ятаю… Я тобі казав, що перед тобою Родман працював при англійському дворі? І королева неабияк тішилась із його старанної служби.

— Ні, не розповідали.

— Ну, то будеш знати… Мені, до речі, вкрай недешево обійшлося вмовити королеву поступитися тобі таким слугою.

— Повірте мені, я вельми ціную вашу ласку, — вдячно вклонившись, відповів пан Гай. — Давно хотів у вас спитати, а хто вам Родмана рекомендував? — скоріш із бажання підтримати розмову, ніж із цікавості запитав він.

— Ніхто, — трохи недбало кинув ворон, зупинившись біля однієї з картин, що прикрашали коридор палацу. — Якщо мені не зраджує пам’ять, я познайомився з ним у 1600 році. Родман тоді займався зовсім іншими справами і мав украй неприємну репутацію серед певного кола недоумків. Його звали тоді просто катом… Катом із Мілана. Саме він 1600 року, у четвер, о чотирнадцятій годині двадцять дві хвилини, своєю власною рукою підпалив багаття на Площі Квітів у Римі, на якому було спалено Джордано Бруно.

— Того, який проголосив, що Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки?

— Не важливо, що він проголосив, — перебив ворон пана Гая, примружено розглядаючи картину. — Важливо, що він не зрікся… Що це за мазня? — незадоволено скривившись, хитнув він головою на картину.

— Це Ван Гог, — чемно пояснив пан Гай.

— А це що за гидота? — вказавши дзьобом на сусідню картину, якось ображено пробубонів ворон.

— Це Катерина Білокур, «Букет весняних квітів», — розгублено прошепотів Макс Гай. — Наша народна художниця — усе життя малювала квіточки.

— Максимку, ти мене дивуєш, — знизавши крилами та вп’явшись своїми чорними оченятами у пана Гая, пробасив ворон. — Хіба ти не відчуваєш, наскільки ця мазня потворна? Ці божевільні кольори просто ріжуть очі — по живому! Ці каракулі створені лишень з метою дратувати. Хіба ти цього не відчуваєш?

— Відчуваю, — почервонівши, пробелькотів Макс і, ніби виправдовуючись, додав: — Все збирався викинути на смітник. Але стало якось шкода. Вони коштують шалених грошей… Це подарунки прем’єр-міністрів…

— Навіть і не думай, — перебив його ворон. — Спали — і полегшено зітхни! Повір мені, ти вартий значно більшого мистецтва, ніж ця мазня, яка лишень паплюжить стіни.

— Може, краще вже продати? — нерішуче запитав пан Гай та ще більше зашарівся.

— Ні-ні-ні, — безапеляційно захитав головою ворон. — Спалити — значно краще. Я знаю, ти, як мудрий чоловік, неабияк любиш гроші… Але це той випадок, коли треба жорстко переступити через себе. Тіш себе думкою, що ти цим мужнім вчинком рятуєш людство. Рятуєш усіх від несмаку… Такий напрямок думок тобі, Максимку, допоможе. Він багатьом вже допоміг. Ти — рятуєш людство! І ніяк не менше! Згоден?

— Згоден, — знічено погодивсь Макс.

— Ну, то й добре, — задоволено всміхнувся ворон. — Родмане! Родмане!

— Слухаю вас, повелителю, — вигукнув Родман, миттю вискочивши сходами на другий поверх.

— Милий, негайно кинь цю мазню у камін, — ніжним тоном наказав ворон та, стомлено оправивши крила, що були складені за спиною, неквапливо покрокував до кабінету. — Як перетвориться все у попіл, одразу подаси нам молочко!

— Буде зроблено, о наймудріший! — захоплено промовив Родман та, зірвавши зі стіни картини, старанно потягнув їх до каміна.

Перед самим кабінетом пан Гай обігнав ворона і чемно відчинив перед ним двері.

— Дякую, друже, — ввічливо промовив ворон та, пройшовши до кабінету найбагатшої люди світу, зручно вмостився у його крісло. — Сідай, Максимку, — по-хазяйськи запропонував він власнику кабінету. — О! А у тебе, я дивлюсь, і немає на що сісти? — здивовано прошепотів ворон, оглянувши велетенський кабінет, у якому, окрім крісла господаря, не було ані дивана, ані стільця, ані табуретки.

— Не хвилюйтесь, я постою, — заспокоїв розгубленого ворона Макс та, підійшовши до каміна, підкинув у багаття трохи дров.

— Мені приємно, — по-батьківськи лагідно пробасив ворон, — що ти навіть цю свою дитячу мрію — мати по каміну в кожній кімнаті — реалізував.

— Так, — задумливо погодився пан Гай. — У моєму палаці камін є у кожній із кімнат… У вас прекрасна пам’ять.

— Можливо, — свердлячи поглядом Макса, відповів ворон. — Як сім’я, Максимку? Як діти? Всі живі-здорові?

— Так, все гаразд… І сім’я, і діти… Барбара все клопочеться з малою. Лада сьогодні повернулася в Лондон. Канікули, на жаль, скінчилися… Тож треба вчитись далі.

— Максе, ти дійсно не знаєш, що твоя донька так і не повернулась до Лондона? Чи просто за дзьоба мене водиш?

— Як це не повернулась? — здивовано пробелькотів пан Гай. — Це просто неможливо. Вона сама сьогодні зранку замовила літак… Якщо не помиляюсь — на сімнадцяту годину…

— Помиляєшся… — перебив його ворон. — Ти помиляєшся, мій милий, — ще раз повторив він, ледь стримуючи роздратування.

— Мої накази виконуються завжди і одразу, — впевнено промовив Макс. — Хоча… — вже вагаючись, прошепотів він, — я дійсно сьогодні вперше це не проконтролював… Я зараз негайно у Родмана все з’ясую.

— Не треба! — знову увірвав його ворон.

— Родман завжди опікується питаннями її прильоту і відльоту. Зараз ми з’ясуємо це непорозуміння…

— Я сказав не треба! — вибухнувши, заверещав ворон на спантеличеного пана Гая. Але, миттєво опанувавши свій бурхливий гнів, одразу лагідно додав: — Не треба даремно витрачати час. Його і так у нас обмаль.

— Просто…