Вилки Коллінз - Жінка у білому

— Леді Глайд, — заговорив він із лагідністю, яка, здавалося, більше була звернена до нашого нещасного становища, ніж до нас самих, — прошу вас пробачити мені, якщо я осмілюсь висловити одну пропозицію. І ще прошу вірити, що я роблю це лише з глибокої поваги й щирої приязні до господині цього дому. — Він рвучко обернувся до сера Персіваля. — Чи ж так доконечне необхідно, — спитав він, — щоб ця річ, на яку ви сперлися ліктем, була підписана саме сьогодні?

— Це необхідно, бо я так задумав і так хочу, — понуро відповів той. — Але ці міркування, як ви, можливо, помітили, зовсім не впливають на леді Глайд.

— Дайте пряму відповідь на моє пряме запитання. Можна відкласти цю справу з підписом до завтра? Так чи ні?

— Так, — коли вам цього дуже хочеться.

— Тоді навіщо ви втрачаєте тут свій час? Нехай той підпис почекає до завтра, поки ви повернетеся.

Пробурмотівши прокляття, сер Персіваль підвів на нього очі.

— Ви говорите зі мною тоном, який мені не подобається, — сказав він. — Такого тону я не стерплю ні від кого.

— Я даю вам пораду задля вашої ж користі, — спокійно відказав йому граф, презирливо посміхаючись. — Зачекайте трохи самі й дайте час подумати леді Глайд. Чи ви забули, що коляса чекає на вас біля дверей? Кажете, вас дивує мій тон? Ха! Певне, що дивує! Адже це тон чоловіка, що вміє тримати себе в руках. А скільки добрих порад надавав я вам свого часу? Вам їх не злічити. Чи ж я хоч раз порадив вам не те що слід? Ручуся, що ви не назвете мені жодного такого випадку. Ідіть! Рушайте в дорогу. Справа з підписом може почекати до завтра. То нехай почекає. Ви залагодите її, коли повернетеся.

Сер Персіваль завагався і подивився на годинника. Його бажання податися кудись у таємну мандрівку знов пробудилося в ньому від графових слів і нині, очевидно, боролося в ньому з бажанням добути Лорин підпис. Він поміркував трохи, а тоді підвівся зі стільця.

— Мене легко умовити, коли мені ніколи сперечатись, — мовив він. — Я скористаюся вашою порадою, Фоско, — не тому, що потребую тієї поради чи вірю в неї, а тому просто, що не можу більше затримуватись. — Він помовчав і похмуро зиркнув на дружину. — Хай ви мені не підпишетеся, коли я вернуся завтра...

Решту його слів заглушив грюкіт шухляди, яку він знов одкрив і замкнув у ній пергамент. Узявши зі столу капелюха й рукавички, він швидко рушив до дверей. Ми з Лорою відсахнулись, щоб пропустити його.

— Затямте: завтра! — кинув він дружині й вийшов.

Ми зачекали, поки він перейде хол і поїде. Тим часом до нас підійшов граф.

— Щойно ви бачили Персіваля з найгіршого боку, міс Голкомб, — сказав він. — Мені, як його давньому другові, шкода, що він до такого допустився, й соромно за нього. Як його давній друг, я обіцяю вам, що завтра він поводитиметься чемніше, ніж поводився сьогодні.

Поки він говорив, Лора взяла мене за руку й значущо стисла її, коли він закінчив. Будь-якій жінці було б тяжко, коли б друг її чоловіка спокійнісінько вибачався в її власному домі за чоловікову погану поведінку, — і для неї це було тяжке випробування. Я ввічливо подякувала графові й вивела Лору з бібліотеки. Так! Я дякувала йому, бо вже збагнула з почуттям невимовного приниження та безпомічності, що чи то з примхи, чи то з якоюсь метою, але він бажав, щоб я і надалі зоставалася в Блеквотер-Парку. Після того, що заявив мені сьогодні сер Персіваль, я зрозуміла: якщо граф не допоможе мені своїм впливом на нього, мені доведеться поїхати звідси. Тільки завдяки впливові цієї людини, впливові, якого я боялася найдужче, я могла зоставатися біля Лори в цю найскрутнішу для неї хвилину!

Вийшовши в хол, ми почули, як загуркотіли по жорстві колеса. Сер Персіваль вирушив у свою мандрівку.

— Куди він подався, Меріан? — шепнула Лора. — Кожна його нова затія сповнює мене страшними передчуттями. Ти що-небудь підозрюєш?

Після того, що їй довелося спізнати сьогодні, мені не хотілось ділитися з нею своїми підозрами.

— Як я можу знати його секрети? — відповіла я ухильно.

— Може, економка знає? — наполягала вона.

— Звісно, ні, — відказала я. — Вона, певне, знає не більше, ніж ми з тобою.

Лора задумано похитала головою.

— Хіба не казала тобі економка, нібито Анну Катерік бачили десь у наших околицях? Тобі не здається, що він поїхав її шукати?

— Ох, Лоро, хотіла б я заспокоїтись та й не думати про це зовсім! І тобі краще б робити, як я, після всього, що було сьогодні. Ходімо до моєї кімнати — відпочинь, заспокойся трохи.

Ми сіли біля вікна, підставивши обличчя запахущому літньому леготу.

— Мені соромно дивитися тобі в вічі, Меріан, — заговорила вона, — після того, що ти мусила пережити в бібліотеці заради мене. Ох, люба моя, мені серце розривається, коли здумаю про це! Та я постараюсь загладити його вину перед тобою, я постараюсь!

— Тс-с! — цитькнула я. — Не кажи так! Що значить дріб'язкове ущемлення моєї гордості в порівнянні з твоєю жахливою жертвою — загубленим щастям?

— Ти чула, що він сказав мені? — схвильовано заспішила вона. — Ти чула слова, та не знаєш, що вони означають. Ти не знаєш, чому я шпурнула на підлогу перо й відвернулася від нього. — Лора встала й схвильовано заходила по кімнаті. — Я чимало приховала від тебе, Меріан, аби не засмучувати тебе, не затьмарювати початок нашого нового спільного життя. Ти не знаєш, як він принижував мене. Але нині ти повинна довідатися про це, адже ти сама бачила, як він принижував мене сьогодні. Ти чула, як він посміявся з мене, коли я згадала про свою розбірливість, як він сказав, що я звела в доброчесність необхідність вийти за нього заміж. — Лора знову сіла, лице їй залила краска, вона стискала руки, так і сяк сплітала пальці. — Я не можу розповісти тобі про це зараз, — сказала вона. — Я розридаюсь, як почну розповідати... Згодом, Меріан, коли я краще триматиму себе в руках. Люба моя, мені так болить голова — болить, болить, болить... Де твій слоїчок із нюхальною сіллю? Краще поговоримо про тебе. Через тебе я шкодую, що не підписалась. Може, підписати