Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

Хасан, він же Ібрагім, демонстративно взяв з таці корж і шмат сиру.

Тіпун, замість відповіді теж потягнувся до харчів. Причому, вибрав ті ж продукти. Ну, а я загнав параною глибше і спокійно взяв товстий шматок шинки і чурек. Гуляти так гуляти. Чого вдавати з себе скромницю? Зрештою, мені з ним дітей не христити, щоб переживати, яке враження я справлю на купця. Розмова мене, якби не стосується, тож можна не переживати, що рот виявиться повним у невідповідний момент.

— А скажи мені, вельмишановний син Івана, ваш отаман... Ворон — ти сказав, так? Я не помилився?

— Ворон, шановний Хасан-ага. Ти не помилився.

— Угу... Так от... Отаман Ворон більше нічим не торгує і не цікавиться, окрім зброї та волових шкір?

— Навіть не знаю, що тобі відповісти, шановний... — Тіпун озирнувся на мене, немов шукав підтримки або схвалення. — Справа в тому, що Чорнота виконував наше прохання, не знаючи всіх обставин. А перед тобою мені більше немає потреби критися... Якщо тільки ти не поспішаєш і готовий вислухати всю історію, від початку і до кінця. Не роблячи поспішних висновків.

— Твої слова, Семен, син Івана, звучать настільки загадково... — купець наповнив кубки з глечика рідиною темно-рубінового кольору, від чого над достарханом поплив густий запах свіжого винограду, — що навіть якби у мене було сто невідкладних справ, я їх всі залишив би на потім, щоб послухати. Обіцяю, що б ти не сказав, я не промовлю ні слова, поки не почую кінця історії. Тільки, промочи спершу рота... Здогадуюся, говорити доведеться довго.

— Це, як піде... тіпун мені на язик... — але від ковтка вина керманич відмовлятися не став. А як сьорбнув, почав переказувати «торговцю шкірами» придуману заздалегідь історію, про те яка біда спіткала ватагу Ворона і самого отамана, і як лише ми вдвох дивом урятувалися в той страшний шторм.

Купець не перебивав, тримав слово, хоча, як мені здалося, доля півтори дюжини річкових розбійників та й вантажу зброї, що ті везли, турка не дуже схвилював. Зате, коли Тіпун перейшов до головної частини, тобто, заговорив про те, як незадовго до трагедії, Ворон довірив йому важливу таємницю, Хасан-ага помітно пожвавів. Навіть на глечик поглядати перестав.

— Вказав Ворон мені на невелику бочівку і сказав: «Запам'ятай, Семене! Нехай диявол візьме весь цей байдак разом з усіма нами, але те, що тут, треба доставити в Кизи-Кермен торговцю шкірами Ібрагіму. Ось і накликав біду, чорт кривий...

— Дивно... — в цьому місці купець все ж дозволив собі коментар. — Наскільки я знав Ворона, він нікому не довіряв. Подейкували, навіть побратима порішив, запідозривши, що той до його нареченої небайдужий.

— Це вірно, — кивнув керманич. — Про наречену не знаю, брехати не стану. А що отаман полюбляв говорити, — як би власне вухо почуло зайве, то в ту ж мить відтяв би його, — щира правда.

— Так... Я теж якось чув від Ворона ці слова... Значить, ти маєш розуміти мої сумніви.

— Розумію, шановний Хасан-ага. Тільки дурень вірить усьому, що почує від першого зустрічного... тіпун мені на язик. Але відповіді немає. Я не знаю, чому отаман вчинив так, як вчинив... Може, смерть передчував і боявся таємницю забрати в могилу? — кормщик знизав плечима. — Не знаю…

— Може... — задумливо покивав Хасан. — Чужа душа повна загадок, і не завжди можливо зрозуміти справжню причину, яка керує людьми. Зараз інше важливіше — бочівка та уціліла?

— А навіщо б я сюди приперся і час твій марнував... тіпун мені на язик? — козак навіть руками розвів. Мовляв, ніколи дурнішого запитання не чув.

— Ну... і де ж він?

— З цим складніше... — Семен спершу озирнувся на мене, а після почав шкребти підборіддя. — Розумієш, достойний Хасан-ага... Покійний Ворон не сказав мені, скільки ця річ коштує, а я...

— Не ображу! — насилу стримуючи нетерпіння, вигукнув фіктивний торговець. — Клянуся Аллахом! Давай же!..

— Угу... ти тільки не гнівайся... тіпун мені на язик... — Семен винувато розвів руками. — Але, хто ж з такими цінностями до незнайомих людей в гості ходить? Ключ захований у надійному місці. Домовимося про ціну — ввечері зустрінемося і завершимо угоду. У нашій справі зайва обережність не завадить... І, хочу відразу попередити, що хапати нас з Петром і тягти в катівню немає сенсу. Ми, звичайно ж, усе розповімо... якщо вміло запитувати. Та от лише сказати нам нічого. Бо ключ у третього нашого товариша. А він чекає зовні… за міськими мурами. І якщо ми до обіду не вийдемо назовні — він утопить ключ в Дніпрі, а сам втече, світ за очі. Від біди подалі. Сподіваюся, достойний Ібрагім син Дауда, ми розуміємо один одного... тіпун мені на язик?