Джуліан Патрік Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

мені будь-коли вдавалося на муніципальному полі, а те, що відбулося вночі, було досягненням приблизно того самого масштабу. Я, як ви розумієте, зовсім не хочу критикувати мою любу дружину в цій царині — це ж і скільки років минуло, діти, втома, ну, важко не тягти одне одного вниз. У ліжку воно й приємно, але при цьому ви робите щось ніби необхідне, правда? Чого я не розумів, це того, що коли в парі обоє можуть тягти одне одного вниз, то в іншій парі люди можуть тягти одне одного вгору. Ух ти! Я не знав, що так можу! Я взагалі не знав, що так можна! Кожен із нас ніби інстинктивно відчував бажання іншого. Я з таким ще ніколи в житті не зустрічався. Але, ви ж розумієте, свою кохану дружину я критикувати не хочу.

Я очікував, що прокинуся втомлений, але знов-таки, відчув не втому, а приємне насичення, як із тим шопінгом. Чи мені все наснилося? Ні: на користь реальності свідчили дві довгі руді волосини на подушці. Колір також указував на те, що нічна гостя була зовсім не Бріджит.

— Чи добре спалося? — з трохи бешкетною усмішкою спитала вона, коли принесла мені снідати.

— День узагалі був чудовий, — відказав я, мабуть, занадто пафосно, бо десь здогадувався, що вона знає. — Окрім, — швидко додав я, — окрім того, що я дізнався про твою проблему з серцем. Мені дуже шкода.

— Та нічого, прорвуся, — сказала вона. — Двигуна ще на кілька тисяч років вистачить.

Ми пішли до крамниці (я ще не так розлінувався, щоб займатися закупами просто з дому), я почитав газету, пообідав, пограв у гольф, спробував доповнити прочитане, подивившись відео за Діккенсом, поїв осетрини з картоплею, вимкнув світло і невдовзі після того зайнявся сексом. Це був хороший спосіб прожити день, майже ідеальний, як мені здалось, і я знову пройшов поле з рахунком 67 очок. Якби мене тільки не занесло в кущі кизилу перед вісімнадцятою лункою — мені здалося, що я був занадто самовпевнений, — я зміг би записати собі в картку 66, а то й 65 очок.

Тож, як то кажуть, життя тривало. Певне, місяцями — може, довше; з часом припиняєш дивитися на дату виходу газети. Я зрозумів, що правильно не став займатися сексом із Бріджит. Ми стали добрими друзями.

— А що буде, — спитав я її одного дня, — коли прибуде моя дружина?

Маю пояснити, що моєї коханої дружини весь цей час зі мною не було.

— Я подумала, що ти, мабуть, хвилюєшся щодо цього.

— Ні, що ти, я щодо цього не хвилююся, — сказав я, маючи на увазі нічну гостю, — оскільки вся ця історія нагадує закордонне відрядження, правда? Ну взагалі…

— Немає ніякого «взагалі». Тут усе залежить від тебе. І від неї.

— А вона як до цього поставиться? — спитав я, натякаючи на мою гостю.

— Чи вона дізнається?

— Мабуть, будуть якісь проблеми, — я знову заговорив загальниками.

— Тут усі проблеми розв’язуються, — відказала вона.

— Якщо ти так кажеш… — я починав переконуватися, що все буде так, як я сподіваюся.

Наприклад, у мене завжди була така мрія. Чи, може, радше не мрія, але бажання чи що. Мрія про суд. Ні, це якось безглуздо звучить, наче я б хотів, щоб мені голову відрубали на гільйотині чи, наприклад, нагаями відшмагали. Ні, не так. Ні, я б хотів, щоб мене судили, оцінювали, розумієте? Нам же саме цього й треба, правда? Я хотів, ну, якогось такого підсумку, хотів, щоб на моє життя подивилися. У нас такого не буває — хіба що ми постаємо перед судом чи психіатричною експертизою — ні того, ні того в моєму житті не бувало, і чогось прикрого в тому й немає, з огляду на те, що я і не злочинець, і не божевільний. Ні, я нормальна людина і просто хочу того самого, що й багато нормальних людей. Хочу, щоб хтось подивився на моє життя. Розумієте?

Одного дня я почав пояснювати це моїй подрузі Бріджит, не впевнений, що мені вдасться викласти цю думку їй краще, ніж вам у попередньому абзаці, але вона одразу мене зрозуміла. Вона сказала, що це поширене прохання, і влаштувати все, певне, не важко. Тож днів за два я туди пішов. Попросив Бріджит піти зі мною для моральної підтримки, і вона погодилася.

Спочатку все було так, як я очікував. Вигадлива стара будівля, на якій зверху було багато написано латиною і грекою, з різьбленням понад дахом, лакеї у формі (від чого я зрадів, що захотів обов’язково вдягнути з такої нагоди новий костюм). Усередині були величезні сходи, з тих, які розділяються надвоє, а потім закругляються в протилежні боки й сходяться нагорі. Усюди був мармур, начищена латунь і великі панелі червоного дерева, яких, відчувалося, ніколи не торкнеться шашіль.

Зала була не велетенська, але це не важило. По суті, вона створювала дуже правильне, офіційне відчуття, але не гнітила. Там було майже затишно, оксамит на кріслах був доволі просиджений, тільки речі тут відбувалися серйозні. І займався мною хороший чолов’яга. Трохи схожий на мого батька — ні, я б сказав, радше на дядька. Дружні очі, прямий погляд; було помітно, що ця людина не терпить дурниць. Він сказав, що ознайомився з усіма моїми справами. І ось біля нього на столі лежала історія мого життя, все, що я робив, думав і відчував, усе гамузом, хороше і погане. Вийшла чимала гора паперів, як ви можете собі уявити. Я не був певен, чи можна до нього звертатися, але все ж наважився. Я сказав:

— Безумовно, ви дуже швидко читаєте.

Він відповів:

— Багато тренуюсь!

І ми разом посміялись. Тоді він поглянув на годинник — але одним оком, дуже виховано — і спитав, чи хочу я отримати присуд. Я відчув, як плечі розправились, а руки лягли по швах. Тоді я кивнув і сказав:

— Так, сер! — і, сказати правду, трохи нервувався.

Він сказав, що в мене все нормально. Ні, я не жартую, так і сказав:

— У вас все нормально.

Я трохи почекав, що він збереться йти, але він опустив очі до столу, і я побачив, що він уже відкрив наступну теку з документами. Потім він підвів очі, усміхнувся мені й сказав:

— Ні, правда, у вас все нормально.

Я знову кивнув, і тепер він уже остаточно повернувся до справ, а я розвернувся й пішов. Коли ми вийшли, я зізнався Бріджит, що трохи розчарований, а вона відказала, що так буває в більшості людей, але вона