Райнер Марія Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе

хіть, мов скло, прозорі ті, сліпі й глухі. Один, що біля мене, з мідним криком сурми; тá грізно блиска на ходу і нас гукає в чорну самоту; мчимо крізь неї, мрією великі: будинки на колінах позад нас, провулки гнуться, хтозна, що робити майданам: покоритись — путь одна, і б’ють по них, як дощ, міцні копита. Зима 1902–1903 Першої книги друга частина
Люди вночі
Не створено ночі для зборищ людських, вона віддаляє й сусідів твоїх, отож не шукай їх крізь тьму. Як в хаті запалюєш вогник свіч, щоб людям поглянуть просто увіч, то сперше подумай: кому. Те світло, осяюючи людей, спотворює страшно їх вид, — коли вони сходяться в пітьмі ночей, поглянь на згромаджений натовп оцей: він — як розхитаний світ. Зітерло променів жовте клейно з їхніх лобів всі думки, мигтить в сп’янілих зорах вино і тяжко виснуть з руки ті жести, якими ці люди нічні пояснюють бесіди суть; вони хоч говорять: я, мені, а думають: інший хто-будь. Берлін — Шмарґендорф, 25 листопада 1899 Pont Du Carrousel[94]
Сивіє на мосту сліпець один, як межовий царств безіменних камінь, можливо, він — предмет, завжди той самий, на службі в дальніх зоряних годин — центр мовчазний для сяючих світил, круг нього обертаються світи. Він — непорушний праведник, і значить на перехресті плутаних орбіт він темний, мов до пекла темний вхід, між поверхових поколінь одначе. Париж, 1902–1903 Самотній
Як чужоземний мандрівний моряк, біля тубільців вічних я так само; всі дні сиджу за їхніми столами, мене ж гукає далина однак. Мого лиця досяг один з світів, можливо, він, як місяць, без людей, але чуттів не кида в самоті, а слів безлюдних так нема ніде. Ті речі, що я взяв сюди, своє в собі несуть: і вміст, і власну міру. У рідній стороні вони всі звірі, тут сором їм зітхнути не дає. Віареджо, 2 квітня 1903 Самотність