Майкл Маршалл Сміт - Непрохані

Я здивовано глянув на неї. Вона дивилася просто мені в очі, занепокійливо твердим поглядом, дуже схожим на погляд її сестри.

— Люди змінюються, — невизначено зронив я. — Старішають. Дорослішають. З тобою одного дня теж може трапитися щось таке.

Вона показала мені язика.

— Я тільки одного не розумію, — сказала вона, спираючись на раковину і визираючи у вікно. Хлопчик грався надворі, на відстані обов’язкових трьох метрів від дороги — ніби його тримало у безпечній зоні навколо будинку якесь спеціальне силове поле. Може, там і було силове поле: дівчата з родини Даєрів мають певні суперсили.

— Чого саме?

— Як Емі взагалі потрапила у той рекламний бізнес.

— Ну, всяке буває. Я от став копом.

— Я завжди знала тебе як копа, тож мене це не дивує. І в цьому є певна логіка. Після того, що трапилося з твоїм батьком… Це логічно, так. Логічніше, ніж стати письменником.

— Удар нижче пояса.

— Скажи, що я не права. Але Емі… знаєш, підлітком вона була фанатка всякого залізяччя.

— Серйозно? — нахмурився я.

— А ти не знав? Запекла! Цілі дні щось майструвала. Зачитувалася книжками, з яких від однієї назви нормальна людина впала б у кому.

— Зовсім не схоже на жінку, яку знаю я.

— Авжеж! Вона роками була королевою всіх шкільних наукових ярмарків, страшна, невиправна заучка — і раптом заявила, що піде в рекламу. З її вуст то звучало, як прозвучав би намір стати зіркою Голівуду з моїх! Я особисто гадки не мала, що таке та реклама, а їй тоді тільки-но минуло вісімнадцять, і вона оце заявила за родинним обідом. Я запам’ятала ту історію, бо батьки всіляко підтримували її захоплення наукою, возили до будь-яких гуртків, пишалися — мною так ніколи не пишалися, — аж раптом бум, і вона тим перегоріла. Пам’ятаю, як опали таткові плечі, коли він почув її заяву, — вона усміхнулася, не зводячи очей з хлопчика надворі.— Мені було чотирнадцять, та, здається, саме тоді я усвідомила, що батьківство — справа нелегка.

— Вона пояснювала, що сталося? Чому її раптом так перемкнуло?

— Вона не мусила нічого пояснювати. Вона була свята.

— Наталі…

Вона всміхнулася.

— Та жартую. Ні, не пояснювала. Я одного разу її про те спитала, і тоді вона відповіла, що познайомилася з одним хлопцем.

Серце важко гупнуло у грудях.

— У школі?

— Ні. То, власне, був дорослий чоловік, мабуть, сам рекламний хоча я можу тільки здогадуватися. Думаю, він їй сподобався, але взаємністю не відповів… а вона не змогла з тим змиритися. Знаєш сам, яка вона. Яка вперта. Не має значення, як довго доведеться домагатися свого — вона доможеться. Емі завжди була дівчинкою з відчуттям довгострокової перспективи.

Я відвернувся до вікна, хоча нічого для мене цікавого за ним не було. Я просто не хотів, щоб Наталі бачила моє обличчя, коли я ставитиму наступне питання.

— Вона не говорила, як того хлопця звати?

— Говорила, і, дивна річ, я навіть пам’ятаю. Через чистий збіг обставин. Розумієш, у нас за два чи три місяці до того помер собака. Він мене фактично виростив, тож я ще й досі за ним сумую. Тому я і запам’ятала.

— Хлопця звали так само, як собаку?

— Та ну, любчику. Собаку звали Вупер. Людину назвати Вупером — то навіть у Лос-Анджелесі злочинний намір і скалічене життя. То через породу. У нас була німецька вівчарка.

Правду кажучи, я був настільки впевнений, що собаку звали Крейном, що аж перепитав:

— Хлопця звали Шепард?[4]

— Ага, — на якусь мить вона ніби втратила зв’язок з реальністю. — Дивина. Стільки років минуло, а я все сумую за тим собакою.

За десять хвилин приїхали її чоловік і донька з кларнетом під пахвою. Мої стосунки з Доном будувалися переважно навколо його бажання розпитувати мене про роботу копом, і нових тем для розмов після того, як я пішов з поліції, ми поки не знайшли. Донька привіталася зі мною з урочистою ввічливістю, як і личить юній особі, що звертається до практично діда. Я не знав, що сказати про її знехтуваний нами день народження, тому не сказав нічого.

Дуже скоро Наталі проводила мене до дверей.

— Рада була тебе побачити, Джеку, — раптом сказала вона, прощаючись.

— І я радий був зустрітись.

— У вас з Емі правда все гаразд?

— Наскільки мені відомо, так.

— Ну, як знаєш. То що, куди ви з нею сьогодні йдете? Емі була дуже вишукано вбрана.

— То секрет, — відповів я.

— Ясно, ясно. Хай не згасає магія кохання. Братимемо з вас приклад. Заходьте до нас якось, бо ми самі до вас приїдемо, а вам такого точно не треба. Ой, і ще одне, — вона розсміялася. — Ви точно переїхали у штат Вашингтон, а не у Флориду?

— Тобто?

— Емі нафарбувала нігті яскраво-рожевим лаком. Що за південна мода?

Я пішов, не знаючи сам куди, брів вулицями крізь теплий ранній вечір. Люди паркували машини і від’їжджали, заходили в будинки, виходили з них. Я бачив їх у вікнах кухонь і верхніх кімнат, на