Джордж Орвелл - 1984

— Ти думаєш лише про себе, — озвався він луною.

— І після цього ти більше не відчуваєш до тієї людини того, що відчував раніше.

— Так, — погодився він. — Не відчуваєш.

Більше їм не було чого сказати одне одному. Вітер обліплював їхні тіла тонкими комбінезонами. Майже відразу їм стало ніяково мовчки сидіти там: крім того, було надто холодно, щоб сидіти нерухомо. Вона сказала, що їй ще треба встигнути на метро, і підвелася.

— Нам треба знову зустрітися, — сказав він.

— Так, — погодилася вона. — Нам треба знову зустрітися.

Якийсь час він повільно й нерішуче йшов за нею. Вони продовжували мовчати. Вона не намагалася позбутися його, але йшла так швидко, щоб він не міг іти поруч з нею. Він уже було вирішив провести її до станції метро, але несподівано оце ходіння на холоді здалося йому безглуздим і нестерпним. Його охопило бажання не стільки покинути Джулію, скільки повернутися до кафе «Під каштаном», яке ніколи досі не здавалося йому таким привабливим, як зараз. В його уяві постало ностальгійне видіння свого столика в кутку, з газетою, шахівницею і склянкою джину, яка ніколи не вичерпувалася. Крім того, там тепло. Наступної миті він навмисне дозволив людям їх розділити. Спочатку вдав, ніби хоче її наздогнати, потім уповільнив ходу, розвернувся і подався у протилежному напрямку. За півсотні метрів озирнувся. Людей на вулиці було небагато, але він уже не зміг її розгледіти. Нею могла бути кожна із десятків квапливих постатей. А можливо, він не зміг упізнати її зі спини через огрядне загрубіле тіло.

«Коли це відбувається, — сказала йому вона, — ти справді хочеш, щоб так сталося». Він справді хотів, щоб так сталося. Він не просто це сказав, він цього хотів. Він хотів, щоб пацюкам віддали не його, а її...

У музиці, що деренчала з телеекрана, щось змінилося. З нього вилетіла надтріснута й глумлива нота, жовта нота. А тоді — можливо, цього й не було, можливо, це його пам’ять відгукнулася на такий звук — голос заспівав:

Під каштаном, під розлогим

Продавали ми себе,

Я — тебе, а ти — мене.

На його очах виступили сльози. Офіціант, який проходив повз нього, побачив, що його склянка порожня, й повернувся із пляшкою джину.

Він узяв свою склянку й понюхав її. З кожною випитою порцією смак пійла не пом’якшувався, а робився ще гидкішим. Але воно стало частиною його. Це було його життя, його смерть і його воскресіння. Це був джин, який щовечора відбирав у нього тяму й щоранку допомагав йому ожити. Коли він прокидався, — а це зазвичай відбувалося не раніше одинадцятої години, — з обважнілими повіками, вогнем у роті і закляклою спиною, він би навіть не підводився з ліжка, якби не потрібно було дотягтися до пляшки і чайної кружки, які він ставив уночі на столик біля ліжка. Удень він сидів, слухаючи телеекран, із скам’янілим обличчям і пляшкою напохваті. З п’ятнадцятої і аж до закриття закладу він стовбичив у кафе «Під каштаном». Нікого більше не цікавило, чим він займається, його не будив жоден свист, жоден телеекран не горлав на нього. Іноді, десь двічі на тиждень, він ходив до запилюженого, занедбаного офісу у Міністерстві Правди й виконував невелику роботу, якщо то можна було назвати роботою. Його призначили у підкомітет підкомітету, який був підрозділом одного з незліченних департаментів, що займалися дрібними проблемами, які виникали під час підготовки Одинадцятого видання Словника Новомови. Вони займалися підготовкою чогось, що називалося Проміжним Звітом, але він ніколи не міг достоту зрозуміти, про що саме вони звітували. Здається, йшлося про те, де треба ставити коми — всередині дужок чи зовні. До комітету входили ще четверо людей, усі вони були схожими на нього. Були дні, коли вони збиралися, але потім швидко розходилися, відверто зізнаючись один одному, що їм немає чого робити. Але бувало, коли всі вони майже із запалом бралися до праці, хизуючись своєю працездатністю і складаючи довгі меморандуми, яких, утім, ніколи не закінчували, виникали тривалі суперечки стосовно того, про що їм треба сперечатися, суперечки заплутані й складні, в ході яких також починали сперечатися через термінологію, таким чином часто відхиляючись далеко убік від першопричини суперечки, потім виникали сварки й навіть звучали погрози звернутися до вищого керівництва. А тоді несподівано з них ніби витікало життя, і вони сиділи за столом, дивлячись один на одного згаслими очима, наче привиди, які щезають після вранішнього крику півнів.

Телеекран на мить замовк. Вінстон знову підвів голову. Повідомлення! Але ні, просто змінилася музика. У нього перед очима стояла мапа Африки. Пересування армій там було у вигляді діаграми: чорна стріла була спрямована вертикально вгору, а біла стріла — горизонтально на схід, перетинаючи хвіст першої. Ніби для певності, він поглянув на незворушне обличчя на портреті. Хіба таке може бути, щоб не існувало другої стріли?

Його цікавість знову згасла. Він ковтнув трохи джину, підняв білого коня і зробив пробний хід. Шах. Але, очевидно, це неправильний хід, бо...

Несподівано мимоволі зринув спогад. Він побачив освітлену свічкою кімнату з ліжком, накритим білим покривалом, і себе, хлопця дев’яти чи десяти років, який сидить на підлозі, трясе гральні кості й збуджено сміється. Його мати сидить навпроти нього і також сміється.

Мабуть, це було за місяць до того, як вона зникла. То була хвилина злагоди, коли він забув про свій лютий голод і тимчасово ожила його колишня любов до неї. Він добре запам’ятав той день, похмурий сльотавий день, коли шибками вікон струменіла вода, а світло у кімнаті було надто тьмяне, щоб читати. Нудьга двох дітей у темній, тісній кімнаті ставала нестерпною. Вінстон скиглив і приндився, робив марні спроби попросити їсти, гасав кімнатою, перекидаючи всі речі і копаючи нижні панелі стін, аж поки сусіди почали стукати в стіну, а мала знову й знову пхинькала. Врешті-решт мати сказала: «Поводься чемно, і я куплю тобі іграшку. Гарну іграшку — тобі сподобається». Вона вийшла під дощ до ближньої крамнички, де продавалося геть усе, і повернулася з картонною коробкою, в якій була гра «Змії і драбини». Він досі пам’ятав запах мокрого картону. Гра була нікудишньою. Дошка розстріскалася, а маленькі дерев’яні фігурки були так грубо вирізані, що не могли стояти й перекидалися. Вінстон байдуже і похмуро дивився на гру.