Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

Блакитні промені прожекторів змінилися рожевими, і танцюристки знову злетілись під пальми. За столами, де грали в кості, посилився стукіт, а Міллі й доктор Гассельбахер весело почимчикували на танцювальний майданчик. Розбитий день народження було знову зліплено з уламків.

Розділ другий

1

На другий день Уормолд прокинувся на світанку. Від шампанського трохи боліла голова, а фантастичні події вчорашнього вечора в «Тропікані» уже вимагали від нього невідкладних дій. Беатріса сказала, що він себе добре зарекомендував,— то були слова Готорнові й «отих людей». Уормолд засмутився від самої думки, що й вона, як і Готорн, належить до вигаданого світу його агентів. Його агентів!..

Він узявся до картотеки. Треба, щоб до її приходу все було якомога правдоподібнішим. Деякі з його агентів тепер здавались йому надто вже нереальними. Професор Санчес та інженер Сіфуентес остаточно заплутались у його сітях, і позбутись їх було неможливо: обидва взяли вже по двісті песо на поточні витрати. Лопес теж міцно застряв. П’яний льотчик кубинської авіалінії одержав кругленьку суму в п’ятсот песо за відомості про будівництво в горах,— і все-таки його слід би знищити, як ненадійного... Був ще головний механік з «Хуана Бельмонте», що попивав коньяк в Сьєнфуегосі,— цей здавався йому цілком реальним, та й отримував усього-на-всього сімдесят п’ять песо на місяць. А от інші, побоювався Уормолд, навряд чи витримають серйозну перевірку: наприклад, Родрігес, що значився в картотеці королем нічних гульбищ, або Тереса, танцюристка з «Шанхаю», яку він зробив коханкою міністра оборони та директора пошти й телеграфу (не дивно, що Лондон не знайшов навіть їхніх слідів). Мабуть, треба знищити Родрігеса, бо кожен, хто хоч трохи знає Гавану, візьме під сумнів його існування. Але розлучитися з Тересою у нього не вистачало духу. То була його єдина шпигунка, його Мата Харі[95]. До того ж його секретарка навряд чи піде до «Шанхаю», де щовечора танцюють голі дівчата, а в перервах демонструються порнографічні фільми.

Тут до нього підсіла Міллі.

— Що це в тебе за картки?

— Клієнтура.

— Що то за жінка була вчора?

— Вона буде моєю секретаркою.

— Ого, який ти став поважний!

— Вона тобі сподобалась?

— Не знаю. Ти ж навіть не дав мені з нею поговорити. Все танцював та упадав за нею.

— І зовсім не упадав.

— Вона хоче вийти за тебе заміж?

— Не кажи дурниць, Міллі. Я ж тільки вчора познайомився з нею.

— Марі,— це дівчинка-французка, вчиться в нашій школі,— каже, що справжнє кохання це coup de foudre.[96]

— Так от про що ви розмовляєте в школі!

— Звичайно. Треба ж думати про майбутнє, хіба не так? Адже у нас ще нема минулого, як у сестри Агнеси.

— Хто така сестра Агнеса?

— Я тобі розповідала про неї. Вона така смутна й гарна. Марі каже, що в неї було колись нещасливе coup de foudre.

— Вона розказувала про це Марі?

— Звичайно, ні. Марі сама знає. У неї теж було вже два нещасливих coup de foudre. Вони звалилися на неї, наче грім з ясного неба.

— Мені це не загрожує, бо я вже старий.

— Не зарікайся. Один старий — йому стукнуло вже п’ятдесят — впав у нещасливе coup de foudre до матері Марі. А був жонатий, як і ти.

— Моя секретарка — заміжня жінка, отже, все буде гаразд.

— Заміжня чи солом’яна вдовиця?

— Не знаю. Я в неї не розпитував. А як по-твоєму, вона гарна?

— Гарненька... в своєму роді.

Знизу загукав Лопес:

— Тут до вас якась пані! Каже, ви чекаєте на неї.

— То хай іде сюди.

— Я залишаюся,— попередила Міллі.

— Знайомтесь, Беатрісо. Це Міллі.

Він помітив, що очі її були такі самі, як і вночі, волосся теж; значить вона не була примарою,— пальми й шампанське тут ні до чого. «Ні,— вирішив він,— вона-таки справжня».

— Добридень. Сподіваюся, ви добре спали? — мовила Міллі тоном дуеньї.

— Ні, цілу ніч мені ввижалися страхіття.— Беатріса кинула погляд на Уормолда, потім на картотеку й нарешті звела очі на Міллі.— Зате вчора добре повеселилася,— додала вона.

— У вас чудово вийшло з отим сифоном,— великодушно сказала Міллі,— міс...

— Місіс Северн. Але, будь ласка, звіть мене Беатрісою.

— О, ви заміжня? — спитала Міллі з удаваною цікавістю.

— Була заміжня.

— Він помер?

— Не знаю. Зник — і все.

— Та невже?

— З такими, як він, це трапляється.

— А який він був?

— Міллі, тобі пора йти. Нема чого задавати такі питання місіс Северн... Беатрісі.

— В моєму віці,— заявила Міллі,— треба вчитися на досвіді старших.

— Ваша правда,— мовила Беатріса.— Таких, як він, величають розумними, витонченими натурами. Я вважала його дуже гарним; з обличчя він нагадував пташеня, що виглядає з гніздечка,— як ото, знаєте, в природознавчих фільмах. Навіть навколо адамового яблука у нього ріс пушок, а воно було чималеньке, те яблуко. Біда в тому, що навіть у сорок років він усе ще скидався на пташеня. Дівчата так і бігали за ним. Він весь час їздив на різні конференції ЮНЕСКО — у Венецію, Відень і ще кудись. У вас є сейф, містере Уормолд?

— Ні.

— Ну, і чим же все скінчилося? — не вгавала Міллі.

— А скінчилося тим, що я почала бачити його наскрізь. У буквальному розумінні. Він був такий худющий, що аж просвічувався. Коли я дивилася на нього, то бачила у нього всередині конференц-зал: на ребрах сиділи делегати, а доповідач вигукував: «Ми вимагаємо свободи творчості!» То було дуже неприємне видовище, особливо за сніданком.

— І ви навіть не знаєте, чи він живий?

— Торік ще був живий: я читала в газеті, що він робив у Таорміні доповідь на тему «Інтелігенція та воднева бомба». Вам доведеться придбати сейф, містере Уормолд.

— Навіщо?

— Не можна тримати такі речі