Лі Бардуго - Руїна та відновлення, Лі Бардуго

не зупинявся, аж доки мої щоки запалали і я ледве могла пригадати власне ім’я, годі вже й казати про інші. Згодом ми почули, як співає Горшов, бурчить Толя й радісно обіцяє повбивати всіх нас Зоя.

***

Тієї ночі я спала в Малових обіймах під зорями, загорнувшись у хутро. Ми шепотілися в темряві й потай зривали поцілунки, пам’ятаючи, що за кілька кроків від нас сплять інші. Якась частина мене мріяла, щоб на нас наштовхнувся шуанський рейд і куля протнула обидва наші серця, залишивши нас тут назавжди — два тіла, що обернуться на порох і забудуться.

Я обмірковувала можливість утечі — покинути всіх, покинути Равку, як ми колись збиралися, пробратися горами й дістатися до узбережжя. Думала про все це. Але зранку й на ранок наступного дня підводилася. Їла своє сухе печиво, пила гіркий чай. Гори занадто швидко зникли вдалині, й ми почали останній спуск до Двох Столбів. Ми повернулися раніше, ніж сподівалися, саме вчасно, аби сховатися на «Бугайчику» і зустрітися з угрупуваннями, які мав відправити до Кар’єви Аппарат. Побачивши два кам’яні вістря руїн, я захотіла зрівняти їх із землею, дозволити Розтинові закінчити те, з чим не впоралися час і погода, обернути стовпи на уламки.

На пошуки заїжджого двору, де влаштувалися Тамара з іншими, нам знадобилося трохи часу. Він був двоповерховий і пофарбований у веселенький блакитний колір; над ґанком висіли молитовні дзвоники, а шпилястий дах укривали блискучі золоті написи шуанською.

Тамару з Надею ми знайшли за невисоким столиком в одній зі спільних кімнат, поруч сидів Адрік — порожній рукав його пальта був охайно пришпилений, а на колінах хлопець незграбно тримав книжку. Побачивши нас, усі троє підскочили на ноги.

Толя стиснув сестру в міцних обіймах, а Зоя, не припиняючи бурчати, пригорнула Надю та Адріка. Коли Онкет зіскочила з плечей Горшова, щоб провести розвідку в залишених на столі недоїдках, Тамара обійняла мене.

— Що сталося? — запитала вона, помітивши моє стурбоване обличчя.

— Згодом.

Міша злетів зі сходів і кинувся на Мала.

— Ви повернулися! — загорлав він.

— Авжеж, повернулися, — відповів хлопець, обійнявши й розкручуючи малого. — Ти виконував свої обов’язки?

Міша урочисто кивнув.

— Гаразд. Пізніше чекаю на повноцінний звіт.

— Ну ж бо, — нетерпляче озвався Адрік. — Ви її знайшли? Давид нагорі з Женею. Піти привести його?

— Адріку, — дорікнула братові Надя, — вони виснажені й, напевно, помирають від голоду.

— А є чай? — запитав Толя.

Адрік кивнув і кинувся замовляти його.

— У нас є новини, — повідомила Тамара, — і гарними їх не назвеш.

Я не думала, що вони можуть виявитися гіршими за наші, тож махнула їй рукою:

— Розповідай.

— Дарклінґ напав на Західну Равку.

Я важко гупнулася на стілець.

— Коли?

— Майже одразу після вашого від’їзду.

Я кивнула. Навіть приємно було знати, що я нічого не могла вдіяти.

— Багато збитків?

— Він скористався Зморшкою, аби відкусити від півдня чималий шматок, але, наскільки ми чули, людей здебільшого встигли евакуювати.

— Щось чути про загони Ніколаї?

— Подейкують, наче якісь угрупування продовжують битися під прапорами Ланцова, але я не певна, що вони довго протримаються без Ніколаї на чолі.

— Гаразд. Принаймні тепер мені відомо, з чим саме ми маємо справу.

— Є ще дещо.

Я запитально подивилася на дівчину, й від її вигляду в мене шкіра взялася сиротами.

— Дарклінґ атакував Керамзін.

 

 

У мене скрутило шлунок.

— Що?!

— Якщо вірити… вірити чуткам, він спалив його до пня.

— Аліно… — втрутився Мал.

— Учні, — перебила його я, відчуваючи, як мене накриває хвилею паніки. — Що сталося з учнями?

— Ми не знаємо, — зізналася Тамара.

Я затиснула очі долонями, намагаючись думати.

— Твій ключ, — попросила, починаючи хрипко задихатися.

— У нас немає причин вважати…

— Ключ… — повторила я й почула, що голос ось-ось зі­рветься.

Тамара простягла його мені.

— Треті двері праворуч, — тихо підказала вона.

Я кинулася нагору, перестрибуючи по дві сходинки. Майже на самому верху послизнулась і боляче вдарилась об сходи коліном. Ноги́ майже не відчувала. Покульгала коридором, рахуючи двері. Руки так тремтіли, що повернути ключ у замку я спромоглася з другої спроби.

Кімната була пофарбована в червоний і синій кольори, такі ж яскраві, як решта будівлі. На стільці біля бляшаного умивальника я побачила Тамарину куртку, два вузькі ліжка були зсунуті докупи, на них лежала гора зім’ятих вовняних ковдр. Завіси розвівав легенький прохолодний вітерець.

Затраснувши за собою двері, я підійшла до вікна.