Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Наука, Освіта » Ляльководи, Роберт Хайнлайн 📚 - Українською

Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

32
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Ляльководи" автора Роберт Хайнлайн. Жанр книги: Наука, Освіта.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81 82 ... 102
Перейти на сторінку:
відсік оператора, закрив перегородку і схилився над приладом зв’язку. Я обернувся до Мері. Вона пригорнулася до мене й стиха зітхнула:

— Привіт, братику.

Я схопив її за руку:

— Щоб я більше не чув про «братика»! Інакше комусь перепаде на горіхи.

РОЗДІЛ 27

Нас мало не збили наші ж хлопці, тому ми взяли собі супровід у вигляді двох «чорних янголів», які хутко примчали до нас, а потім передали у розпорядження флагманського корабля, з якого маршал повітряних сил Рекстон керував операцією. Флагман взяв нас на борт за допомогою якірної петлі. Мені ще ніколи не доводилося бачити таке, тому я трохи перелякався.

Рекстон хотів відлупцювати нас і відіслати додому, оскільки суто технічно ми були людьми цивільними, але відлупцювати Старого — це велика проблема. Насамкінець нас відчепили, і я посадив нашу машину на прибережну дорогу, що тягнеться там вздовж затоки. Мушу сказати, що я страшенно перелякався, коли під час спуску ми потрапили під вогонь засобів ППО. Над нами і довкола нас гриміла битва, але навколо самої тарілки панувала дивовижна тиша.

Корабель прибульців похмуро бовванів над нами на відстані менше п’ятдесяти метрів. Його вигляд був так само переконливим у своїй грізній лиховісності, як бутафорська пластмасова конструкція з Айови — у своїй фальшивості. Корабель мав дископодібну форму і великі розміри. Він трохи схилився в наш бік, бо під час приземлення підім’яв під себе один із пишних старовинних особняків на високих палях, які тягнуться вздовж узбережжя. Будинок рухнув, але тарілка частково спиралася на його уламки, а частково — на товстелезний стовбур дерева, яке затіняло споруду.

Нахил тарілки давав змогу бачити її горішню поверхню і те, що, найпевніше, слугувало як повітряний шлюз, — то була металева півкуля з три метри завширшки, розташована по центру корабля, де мала би бути втулка, якщо уявити тарілку коліщам. Ця півкуля нависала перпендикулярно по відношенню до корпуса. На чому вона трималася, я не побачив, але припустив, що на якомусь центральному валу або поршні; вона скидалася на сферичний клапан.

Було неважко помітити, чому пілоти тарілки не закрили той клапан і не вшилися геть: повітряний шлюз був пошкоджений — закритися йому заважала «черепашка», тобто один із тих плавучих танків-амфібій, які або чатують на дні гавані, або виповзають на пляж, становлячи собою частину десантного підрозділу, базованого на крейсері «Фултон».

Дозвольте розказати вам те, про що я дізнався згодом: тим танчиком командував тоді прапорщик Гілберт Колхаун із Ноксвілла, з яким були механік-водій II класу Флоренс Березовський і стрілок Букер Т. В. Джонсон. Звісно, всі вони загинули ще до нашого прибуття.

Коли я приземлив авто на дорогу, його швидко оточив взвод морських піхотинців під командою рожевощокого хлопця, якому явно хотілося когось встрелити, бодай кого-небудь. Побачивши Мері, він дещо вгамувався, але все одно не дозволив нам наближатися до тарілки, аж поки ми не зв’язалися з командиром тактичної групи, який у свою чергу запросив дозвіл у капітана «Фултона». Незабаром ми отримали відповідь — мабуть, тому що запит пішов далі до Рекстона, а може, і до Вашингтона.

Чекаючи на дозвіл, я спостерігав за битвою і, з того що я бачив, дуже зрадів, що мені не довелося брати в ній участь, — було вже багато поранених і вбитих. Неподалік нашого авто лежав геть голий труп чоловіка — то був хлопець років чотирнадцяти. Він і досі стискав у руках гранатомет, а на його спині виднівся знак, залишений паразитом, хоча самого паразита ніде не було видно. Може, він кудись відповз і лежав, здихаючи, а може, якось спромігся перебратися на особину, яка заколола хлопця штиком.

Мері відійшла по шосе на захід із волохатим молодим офіцером ВМС, а я став оглядати труп. Думка про те, що ще живий слимак може повзати десь поруч, стривожила мене, і я поквапився до Мері.

— Повертайся в машину, — сказав я.

— Мені хотілося зробити хоча б кілька пострілів, — відповіла вона з очима, палаючими ентузіазмом, і знову уставилася на Захід.

— Вона тут у безпеці, — відізвався молодий офіцер. — Ми стримуємо їхній натиск на протилежному кінці шосе.

Я проігнорував його.

— Слухай-но, ти, мале кровожерливе бісеня! — відрізав я. — Негайно сідай у машину, інакше я тобі всі кості переламаю, чуєш?

— Слухаюсь, Семе, — відповіла вона і виконала наказ.

Я поглянув на молодика.

— А ти що видивляєшся? — напустився я на нього, бажаючи зірвати хоч на комусь свою злість.

Довкола смерділо слимаками, і чекання, що затягнулося, змушувало мене нервувати.

— Те, що треба, — відказав офіцер, оглядаючи мене з ніг до голови. — В наших краях із жінками так не розмовляють.

— Тоді чому ж ти не повернешся до своїх країв? — спитав я і пішов собі, сторожко озираючись. Старого ніде не було видно, і це мені не сподобалося.

***

Швидка, що приїхала із західного напряму, різко загальмувала біля мене.

— Дорогу на Паскагулу вже відкрили? — гукнув водій.

Ріка Паскагула, яка протікала майже за п’ятдесят кілометрів східніше від місця приземлення тарілки, розташовувалась приблизно в бурштиновій зоні, а однойменне містечко лежало східніше її гирла і, принаймні номінально, перебувало в зеленій зоні, тоді як близько ста п’ятнадцяти кілометрів західніше від нас на цьому ж самому шосе розкинувся Новий Орлеан, де була найбільша концентрація слимаків південніше Сент-Луїса. Ворог наступав на нас із Нового Орлеана, а наша найближча база — в Мобілі.

— Не знаю, не чув, — відповів я.

Водій задумливо погриз кінчик пальця:

— Сюди мені вже вдалося проскочити, може, поталанить безпечно проскочити й назад.

Турбіни швидкої завищали — і вона хутко зникла за поворотом. А я продовжив виглядати Старого.

Хоча битва на землі вже віддалилася від місця приземлення тарілки, битва в повітрі тривала й досі навкруги і угорі. Я спостерігав за хвостами конденсату в небі, намагаючись вирахувати, хто є хто, і як відрізнити наших від чужих, як раптом

1 ... 80 81 82 ... 102
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ляльководи, Роберт Хайнлайн», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ляльководи, Роберт Хайнлайн"