Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

черга. Швидко стрибнув за інший кавалок стіни, що був за декілька метрів лівіше. Тиша. Рахую, випустив близько десяти патронів. Чую крики: «Хто стріляв?». Якомога голосніше кричу у відповідь номер машини. Через кілька хвилин підходить Командир з двома бійцями. Встаю з-за стіни і виходжу до них на дорогу. Запитує:

— Хто стріляв?

— Я.

— В кого?

— У їжачка.

— У якого їжачка? Чи ти п’яний (Командир прекрасно знає, що я не п’ю)? Навіщо?

— Нєхуй лазити в кущах, коли у мене дах їде. Знаєте, давайте я краще все-таки заведу машину і під’їду до вас, бо якщо я залишуся тут на всю ніч, то спалю нахєр всю зеленку.

— Добре (відчувалось, як полегшено розслабилися і бійці, і Командир). Заводь і їдь за мною. Тільки натягни гусениці, там немає дороги.

Ніч ми пережили спокійно, танків так і не було. Я впав у невелику депресію. Потрібно було комусь виговоритись, але не було кому. Між собою ми цього не обговорювали, а додому я теж не міг зателефонувати і розповісти. І залишився я зі своїми думками та переживаннями наодинці. Чомусь мені прийшло в голову виговоритись на папері — адже він усе стерпить. Дістав свій блокнот і почав записувати вірш.

Двоє хлопців, які були тяжко поранені, не дожили до ранку.

Увесь наступний день я намагався відмити руки від нудотного запаху крові. У мене перед очима ще довго стояла картина, як ми намагаємося закинути на машину пораненого хлопця з роздробленим черепом і відкритим мозком. Я намагаюсь акуратно взяти його за плечі, а голова його все норовить відкинутись і вимастити мене.

Чому так сталося? Все через нашу безпечність і недбалість. Одразу приїхавши на місце, ми мали б закопуватись, якомога глибше, але все лінувалися, ходили на повний зріст по вершині пагорба, який проглядався за багато кілометрів. «Град» пройшов повз мою машину і пішов смугою прямо по сусідній позиції. Мені пощастило, а їм ні. Так, справа саме у везінні. На жодному із нас не було ні бронежилетів, ні касок, так само, як і на загиблих і поранених хлопцях. Тільки розірвані, обвуглені тільники.

З цими роздумами потрібно було зав’язувати. Тяжкі думки несумісні з життям.

* * *

У селі ми знайшли собі гарне місце у покинутому будинку, і день на третій прийшла мені в голову геніальна думка — перевірити обстановку на наявність потенційних зрадників.

«Фууу… ну і мерзенна ж погода», — подумав я і закрив двері будинку назад. Годі було й перевіряти. Що я там чекав побачити, коли другий день ллє дощ? Тільки засмутився.

Пройшов до столу і взяв пару цукерок у дорогу. Фріц сидів на неньку перед вікном абсолютно порожнього будинку і одягав черевики. Дивлячись на вираз його обличчя, я припустив, що вони все ще мокрі після чергування. Ну а що робити? Є робота, яку потрібно зробити. Горка, яку я позичив у Булі, теж іще вся сира.

— Усе. Я готовий, — сказав Фріц.

— Взяв гранати?

— Припиняй. Ці дурні сидять у своїх норах і тільки те й можуть, що артою накривати. Ми хрєн кого зустрінемо з них.

— Будь ласка. Мало що…

— Не хочу. У мене дев’ять магазинів повних. Мені нікуди їх класти.

— Станеться хєрня, і якщо ти хоча б десятьма відсотками боєприпасів поцілиш, на кожному кроці буду про твій подвиг розповідати… якщо доживемо, — сказав я, посміхаючись.

— Усе. Зав’язуй і пішли, доки не стемніло.

— Я, коли поїду у відпустку, залишу тобі свою розвантажку.

Ми мовчки подивились один на одного пару секунд, і Фріц, посміхнувшись, пішов до свого речового мішка з боєприпасами. Кинувши дві гранати в підсумок для скидання магазинів, підійшов до мене і з усмішкою сказав:

— Ну що, пішли косити укроп?

Я відповів скромненьким смішком, і ми вийшли з дому.

Щоб потрапити на інший бік села, потрібно було обійти болото, яке в темряві хрєн пройдеш, тому потрібно було поспішати до темряви, щоб не палити себе ліхтариками серед очеретів. Сутінки — саме те. Нас здалеку не видно, ну а нам видно добре, що перед носом. А повертатися… щось придумаємо. Головне, щоб чергового, який заступить увечері, не забули попередити.

Вийшли. Два перевірених бійці, в горках традиційного російського крою.

— Ну що, вже не так засмучений через невисохлі черевики?

— Ага. Чого через них засмучуватись? У мене он уже і шкарпетки мокрі.

— Та, розумію.

Я ішов і прислухався, як чвакають ноги в берцях.

— Одного разу почався дощ і не припинявся чотири місяці. За цей час ми пізнали всі види дощу: прямий дощ, косий дощ, горизонтальний дощ і навіть дощ, який іде від низу до верху.

— Шо? — обличчя Фріца спотворилось подивом.

— Ну ти й нерусь, — добре, що він не ображався. — Це слова Фореста Ґампа, коли він у В’єтнамі був.

— Сам ти нерусь. Я перезасмаг у дитинстві, — ми обидва засміялись.

— Як Обелікс у дитинстві, перепив еліксиру?

— Хто? Якого еліксиру?

— Іди. Не звертай уваги.

От якби я почав розмову про якусь хєрню, то він би точно підтримав. Ми добрались. Уже саме й стемніло. Усе за планом.

— Що далі в твоєму геніальному плані? — пожартував Фріц.

— Імпровізація. А ти хочеш щось запропонувати?

— Ага. Повернутись у будинок і лягти спати.

— Ще встигнемо.

Ми пройшли будинків п’ять, і я думав вже стукати в двері, але Фріц вказав пальцем на якогось діда, котрий щось робив у себе на ґанку. Ми попрямували до нього.

— Здраствуйтє, дедушка!

— Здрастє, — дід випроставсь і подивився на нас.

— А можна у Вас папрасіть вадічкі папіть?

— Ну а чєво ж нельзя… Сейчас.

Дід зайшов у будинок. Я подивився на Фріца і прошепотів:

— Уяви, зараз різко виходить із дому з рушницею і з двостволки нас обох одним пострілом. І закінчиться наша розвідка, не розпочавшись.

Фріц єхидно посміхнувся і зробив два кроки в бік від мене. Двері рипнули, і дід вийшов з великою чашкою води, напевно, з літру. Підійшов до воріт, відкрив, покликав нас, ми увійшли. Я взяв чашку перший, зробив пару ковтків і передав Фріцу.

— Как Вам живьотса тут с укропамі?

— А што мне? Жена с дочкой уже давно виєхалі в Краматорск, а я астался за домам сматрєть.

— Нє страшна, што следующий снаряд в дом пападьот?

— Страшна, — погодився Дід.

— Патаму нужна гнать етіх вирадкав с нашей землі. Ви ж билі на референдуме?

— Не бил я ні на каком референдуме. Там как-та без нас абашлісь.

— Каво нас?

— Меня і жени с дочкай.

— Ну, вайна всьо-такі. К сажелєнію, нє