Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

ясно як божий день, що вони з сестрою не надто приятелювали, і містер Прайс вважав її самогубство останньою неприємністю, яку вона йому влаштувала. Йому не подобалася думка, що вкоротити собі віку дівчину змусила бідність — це могло зганьбити родину. Він схилявся до версії, що в сестри була якась поважніша причина.

— Може, вона злигалася з яким-с чоловіком, чи нє? Ви ж знаєте, про що я, Париж і всяке таке. Може, вона зробила це, щоб не зганьбитися?

Філіп відчув, як червоніє, і подумки вилаяв свою слабкість. Гострі очиці містера Прайса, схоже, підозрювали, що він щось недоговорює.

— Я переконаний, що ваша сестра була абсолютною праведницею, — уїдливо озвався він. — Вона наклала на себе руки через голод.

— Ну, не файно так робить зі своєю сім’єю, містер Кері. Могла просто написать мені. Я б не дав своїй сестрі голодувать.

Філіп дізнався його адресу, прочитавши листа, в якому він відмовлявся позичити Фанні грошей, але тільки здвигнув плечима: не було сенсу звинувачувати Прайса. Він ненавидів цього невисокого чоловічка і мріяв швидше попрощатися з ним. Альберт Прайс теж хотів вирішити всі справи якомога скоріше і повернутися до Лондона. Вони пішли до крихітної кімнатки, де жила бідолашна Фанні. Її брат оглянув картини та меблі.

— Не прикидатимуси, наче петраю в мистецтві, — сказав він. — Надіюся, за картини заплатять пару копійок, чи нє?

— Ні, — відрубав Філіп.

— Меблі не коштують і десяти шилінгів.

Альберт Прайс не розмовляв французькою, і владнати всі справи довелося Філіпу. Йому здавалося, що ніколи не вдасться поховати це бідолашне тіло під землею: документи слід було зібрати в одному місці, а підписати в іншому; необхідно було обійти цілу низку чиновників. Три дні Філіп займався похороном із ранку аж до ночі. Урешті-решт вони з Альбертом Прайсом провели катафалк на цвинтар Монпарнасу.

— Я хочу, шоб усьо було по-людськи, — запевняв Альберт Прайс, — але викидати гроші псу під хвіст не буду.

Холодний сірий ранок зробив коротеньку церемонію просто жахливою. На похорон прийшло з півдюжини людей, які навчалися разом із Фанні в студії: місіс Оттер, через те, що вона була massière і це був її обов’язок, Рут Челіс через своє добре серце, Лоусон, Клаттон та Фланаґан. За життя вона нікому не подобалася. Філіп роззирнувся, оглянув цвинтар, де притискалися один до одного пам’ятники (якісь із них — дешеві й невигадливі, інші — кричущий потворний несмак) і здригнувся. Тут панувала жахлива вбогість. Коли вони вийшли з кладовища, Альберт Прайс запросив Філіпа пообідати з ним. Чоловік уже добряче остогид Кері, до того ж Філіп втомився: його мучило безсоння, перед очима постійно з’являлася Фанні Прайс, що звисала зі цвяха у стелі в розірваній коричневій сукні; але вигадати відмовку йому не вдалося.

— Поведіть мене кудись, де нас нагодують від пуза. Усе це погано впливає на мої нерви.

— Найкраще місце в цьому районі, мабуть, «Лавеню», — озвався Філіп.

Альберт Прайс, зітхнувши з полегшенням, вмостився на оксамитовому сидінні. Він замовив чималий обід і пляшку вина.

— Ну, я радий, шо всьо скінчилоси, — озвався він.

Він засипав Філіпа хитрими запитаннями, і хлопець зрозумів, що чоловіка неабияк цікавить, як живуть у Парижі художники. Їхнє життя здавалося йому гідним жалю, однак Альберт страшенно хотів дізнатися подробиці оргій, які малювала йому уява. Лукаво підморгуючи і весь час хихочучи, він наполягав, що все добре розуміє і нехай Філіп нічого не приховує. Він багато чого побачив за своє життя і багато чого знає. Містер Прайс поцікавився, чи бував хлопець у тих місцях на Монмартрі, про які шириться слава від «Темпль-бару» аж до Королівської біржі. Йому хотілося б зазирнути до «Мулен Руж». Обід був те, що треба, а вино неперевершене. Їжа потихеньку перетравлювалася і налаштовувала Альберта на нові пригоди.

— Візьмемо троха бренді, — запропонував він, коли принесли каву, — і чорт із тими грішми.

Чоловік потер руки.

— Знаєте, я вже подумую, може, переночувати тут і повернутиси додому завтра. Шо скажете, гульнемо разом?

— Хай вам грець, ви думаєте, що сьогодні ввечері я водитиму вас Монмартром? — перепитав Філіп.

— Ну, може, це не зовсім пристойно.

Він так серйозно це сказав, що Філіп посміхнувся.

— До того ж такі прогулянки можуть погано вплинути на ваші нерви, — похмуро кинув хлопець.

Альберт Прайс дійшов висновку, що краще повернутися до Лондона потягом, що виходить о четвертій, і незабаром попрощався з Філіпом.

— Ну шо, бувайте, друзяко, — сказав він. — Знаєте шо? Я попробую ше разочок повернутиси до Парижа і знайду вас. От тоді ми загуляємо по-справжньому.

Того дня Філіп був занадто знервований, щоби працювати, тому заскочив до автобуса й поїхав на другий бік річки подивитися, чи не виставили у Дюран-Руеля нові картини. Потім він пройшовся бульваром. Було холодно й вітряно. Люди поспішали, щільніше загортаючись у пальта, притискалися одне до одного, намагаючись зігрітися, а обличчя у них були змерзлі й стурбовані. Під землею на цвинтарі Монпарнас серед білих могильних каменів, напевно, панував крижаний холод. Філіп відчув себе самотнім у цьому світі і страшенно захотів додому. Йому потрібна була компанія. Кроншоу о такій годині працював, а Клаттон ніколи не запрошував гостей; Лоусон малював черговий портрет Рут Челіс і гості йому були ні до чого. Кері вирішив навідатися до Фланаґана. Виявилося, що той саме малював, але зрадів можливості перепочити й потеревенити. У нього в студії було затишно й тепло, адже американець був багатшим за своїх товаришів. Він узявся робити чай, а Філіп розглядав два портрети, які хлопець збирався надіслати до Салону.

— Страшенно нахабно з мого боку надсилати туди щось, — зізнався Фланаґан, — але мені байдуже, візьму й відправлю. Ви вважаєте їх непотребом?

— Не такий непотріб, як я гадав, — озвався Філіп.

Правду кажучи, портрети були написані неочікувано майстерно. Автор вправно поборов усі труднощі, а мазки були покладені з несподіваною та навіть привабливою сміливістю. Фланаґан, не знаючи нічого про прийоми й техніку, писав так легко, наче людина, що ціле життя займалася мистецтвом.

— Якби картини заборонялося роздивлятися довше тридцяти секунд, ви стали б видатним художником, — пожартував Філіп.

Серед молоді не заведено було розбещувати одне одного надмірними лестощами.

— У нас в Америці ніхто не має часу дивитися на картину довше, ніж тридцять секунд, — засміявся хлопець.

Попри те що Фланаґан був найлегковажнішою людиною на землі, його серце залишалося несподівано чуйним, і це надзвичайно тішило. Варто було комусь захворіти, він перетворювався на сестру милосердя. Його веселий настрій допомагав краще за будь-які ліки. Як багато його співвітчизників, американець був позбавлений англійського страху перед сентиментальністю, що