Олександр Павлович Бердник - Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник

відьма, похитуючись на стільчику. — Відьомський розум маєш. Як же це ти придумав?

— Цар не давав спокою: все невмирущості хоче. От я й…

— Гм. А від мене чого бажаєш? Може, й сам захотів безсмертя?

— Нащо мені тії забаганки, — махнув рукою радник. — Я пообіцяв цареві, що ти його зробиш невмирущим, що буцімто знаєш таке зілля, яке відвертає смерть…

— Гм. Ти правду сказав. Знаю таке зілля…

Печерун отетерів, не відаючи, жартує баба чи ні.

— Я гадав, що то пусте…

— Знаю, знаю, — глумливо озвалася відьма, — все на твоїм лиці видно. Хотів, щоб я потроху звела царя зі світу, а ти…

— Цсс! — злякався радник. — Хіба можна так…

— Тут ніхто не почує, — заспокоїла баба. — Кажу тобі, що маю зілля, аби відвернути смерть. І стане Горевій невмирущим. Проте буде вічно спати…

— Спати?

— Атож. Те, що народилося, — має вмерти. Хочеш бути вічним — спи, не живи…

— Ловко, — сказав Печерун. — Цар спить, а радник…

— А радник — царює! — злостиво засміялася відьма. — Хе-хе-хе! Цар хай сидить на престолі — цілісінький, невмирущий…

— Хі-хі, — вдоволено потер холодні долоні Печерун. — Мудра ти відьма. Це все одно, що мертвий на престолі. Руки у мене будуть розв’язані. А тільки царівна…

— Що?

— Тепер мені ні до чого. Краще 6 її не було. Порадь мені…

— Пораджу, а чого ж… Тільки ж і плати вимагатиму…

— Нічого не пожалію, — пообіцяв радник, з острахом поглядаючи на її гачкуватий ніс. — Озолочу…

— Тоді зробимо так… Схилися ближче, теє треба казати тихо, щоб духи півночі не почули завчасно…

Відьма прошепотіла на вухо Печерунові кілька слів. Той жахнувся і з острахом глянув на неї.

— Боїшся? — іронічно мовила баба. — Хто хоче вінця — хай іде до кінця. Як гадаєш, Горевій згодиться?

— Заради невмирущості на все піде. Тільки знайди підхід…

— Та вже знайду, хі-хі! Одним махом усіх позбудемося…

— Хо-хо! — підхопив моторошний сміх Печерун. — Золота в тебе голова. Якби не відьма, взяв би тебе радником, коли стану… Цс-с! Проклятий язик, сам себе видає завчасу. Чекаю тебе в покоях Горевійових завтра опівночі. Гляди, не забарися…

— Та вже не забарюся! Почну варити зілля невмирущості! Хі-хі! Темні духи саме в силі… Не забарюся, Печеруне!..

НЕВМИРУЩІСТЬ

Накочувалася ніч, моторошна, густа. З Словути дихав вологий вітер, стукав тужавим крилом у відчинене вікно. Де ж Печерун? Де відьма? Несила терпіти, серце калатає в грудях, як підбитий птах, інколи здається, що воно ось-ось зупиниться…

Чути кроки. На порозі — чорні постаті.

— Ти, ти, Печеруне? Слава Перунові. А з тобою хто?

— Вона…

Цар звівся на ліжку, з острахом глянув на зігнуту постать, з-під хустини блиснули пронизливі, чорні очі. Махнув рукою чатовим:

— Вийдіть за двері. Очікуйте…

Відьма поволі наблизилася до ліжка. Він посміхнувся.

— Ось яка ти… А я чув про тебе, та жодного разу не бачив… Моя підлегла, а не бачив…

— Хто тобі набалакав, що я твоя підлегла? — глухим голосом запитала відьма.

— На моїй землі живеш…

— Хо-хо! — проквоктала відьма. — Спробуй, знайди мене…

— Добре, добре, ти в своєму ділі цариця…

— Ото ж бо!

— Ближче до діла… Радник сказав, що можеш дати мені…

— Невмирущість, — підказала відьма. — Правду мовив…

— Що для цього треба? — радісно підхопився цар.

— Багато чого, — загадково одвітила відьма.

— Все, що забажаєш. Печеруне, золота їй досхочу! Візантійських шовків, оксамитів — землю встели перед нею!..

— Прийму й дарунки, — згодилася баба. — Але щоб приготувати напій, треба до мого зілля додати людської крові…

— Крові? — зиркнув цар на Печеруна. Той мовчав. — А без цього… не можна?

— Ні. Треба убити молоду дівчину. Не страхайся! Хіба мало ти пролив крові? Хочеш бути невмирущим, а боїшся крові?

— Правда твоя, — перевів дух Горевій і оскальнувся. — То так… серце стукнуло… Печеруне, кого б же нам?

— Зорулю, — тихенько дихнув радник на вухо цареві.

— А чому її?

— Язиката дуже. Пора їй давно щезнути, — їдко пробурмотів Печерун. — Царя не поважає, сам чув, як лаяла тебе… Мізерний, каже, нікчемний, боязкий…

— Годі! — гримнув цар. — Переказуєш бридоту. Клич чатових. Хай її знайдуть і… Скажи, що це моя воля…

— Будь певний.

Дружинники виросли біля дверей. Печерун шепнув їм кілька слів. Вої перезирнулися, проте не рухалися з місця. Радник гримнув:

— Чому стоїте? Не збагнули?

— Та йдемо вже, — якимсь чужим голосом одвітив вусатий дружинник. — Тільки де ж її шукати? Вона гуляє з дівчатами…

— Покличте. Скажіть — воля царева. Поспішайте!

Вої вийшли. В покоях попливла могильна тиша. У віконниці стукав вітер, і Горевій мерзлякувато щулився від тих ударів. Відьма посеред покоїв розіклала своє начиння, витягла з торби корінці, трави, горщечки, бронзову таріль. Розпалила невеличкий вогонь, щось вкинула у високу череп’яну пляшку, звідти поплив чорно-сизий димок, паморочливою хвилею оповив покій. Цар скулився під ведмежою шкурою, цокотів зубами, зацьковано позираючи на відьму.

— Йдуть, — тривожно мовив Печерун.

До покоїв ступили дружинники. Вусатий чатовий — блідий, аж зелений — підступив до ліжка, простягнув цареві срібний келих, в якому парувала багряна рідина.

— Маєш, царю, кров Зорулину, — глухо мовив він.

— Віддай їй, — нажахано скрикнув цар.

— Давай сюди, — сказала відьма. — А тепер, царю, ще одне…

— Чого тобі ще?..

— Треба ще крові рідної…