Марина та Сергій Дяченко - Варан

у сірому плащі. Бувало, він збивався зі сліду й губив ту перевагу в часі, якій офірувано нічний спочинок. Три дні – інколи два, інколи чотири – досі відділяли його від бродяги попереду, і Варану починало здаватися, що Блукаюча Іскра зачарований, що він оточений нездоланним часом, як замок гостроколом, і продертись до нього ближче ніж на дві доби шляху – неможливо, хоч усе життя женись…

Потім йому раптом пощастило.

Він зупинився на нічліг у поселенні – не селищі навіть, а хуторку – заснованому всього декілька років тому. Усі будинки – п’ять або шість – були нові, усі подвір’я – велелюдні, усі мешканці молоді, і дітей виявилось більше, ніж дорослих. Минулої осені тут справили декілька весіль – молоді перезимували з батьками й повесні взялися зводити власні будинки.

Варан давно не бачив такого гучного, безжурного, веселого будівництва. Підлітки та юнаки тягали колоди, дівчата місили глину, чиясь молода дружина, на вигляд років п’ятнадцяти, із первістком усередині великого круглого живота, командувала риттям канави з певністю досвідченого фортифікатора. Один будинок уже стояв, правда, без даху, другий тільки піднімався, третій існував у вигляді вбитих у землю кілочків і натягнутих між ними вірьовок; Варан дізнався, що старий бродяга, який попросився переночувати три дні тому, виявився досвідченим пічником і допоміг змурувати вогнище в одній із новобудов.

– Пішов, – повідомило худюще чорняве дівчисько, теж чиясь молода дружина. – Сьогодні вранці, не рано – сонце вже високо стояло… Ми його просили зостатися ще – ні, пішов, немовби справи в нього. Грошей? Не взяв, хоч ми й пропонували. Хліба йому поклали на доріжку, пирога, м’яса…

Вона говорила, задоволена собою, не помічаючи, як збліднув співрозмовник. Утім, лице Варана було вкрите бородою і курявою, а очі його давно вже не були дзеркалом душі – хіба що дуже тьмавим, захованим від сторонніх дзеркалом.

Він подякував – й у відповідь на щире запрошення зостатись на ніч відповів:

– Спасибі. Я піду далі – просто зараз.

Молодь узялась дивуватись і вмовляти. Дорога через ліс уночі, у мороку, небезпечна: можна й шию скрутити, і звірі, знову ж таки, дикі… Варан тільки усміхався й хитав головою.

– Ну хоч до стовпця проводжу, – сказав коренастий молодик, чоловік, як виявилось, тієї вагітної рішучої дружини, що командувала риттям канав. – Там у нас у лісі стовпець укопано – якщо вперше торкнешся його, можна загадати бажання. Я от сина загадав – і ось маю, син!

– Зажди… а якщо дочка?

– Та син же! Уже й на ім’я озивається… У нас у роду всі баби зарання знають, хто народиться. Скоро дитя об’явиться – одразу й ім’я йому дають, щоб, значить, часу не гаяти, нехай звикає…

Вони йшли вздовж просіки. Хлопець говорив, розмахуючи руками, низьке вечірнє сонце підсвічувало червоні соснові стовбури. У кронах гніздились птахи – дрібні, метушливі, але все-таки птахи, пернаті, крилаті, зугарні підніматись високо в небо.

Варан вряди-годи згадував того, що зостався лежати серед проламаної гатки. Сумна доля – загинути в болоті, коли в тебе є крила. Якби у Варана був час – а він сподівався, що час буде, – він спитав би у Блукаючої Іскри, звідки взялась та істота в країні «важкого неба» і хто погубив її…

– …Три рази перекладав. Батько каже – яке вогнище змуруєш, таке й життя буде. Я ж не безрукий, бодай мене.

Шуу забрала, я й орю, і тешу, і скотину лікувати вмію, а з цим – ну хоч плач… Батько бурчав, звісно, каже, треба, щоб господар сам мурував вогнище. Бурчав, поки не побачив ту штуку, що наш подорожній, Імператор йому поможи, сотворив. І як швидко! Видно бувальця, видно майстра, у нас таких і нема в околі… Усе село ходило дивитись. От. Будинку ще нема до ладу – а вже тепло, навіть без даху… От! Майстер…

Парубок замовк, переводячи віддих.

– Ти магів коли-небудь бачив? – спитав Варан немов ненароком.

Молодик здивувався:

– А де їх бачити? Немає в нас… Маги – це в столиці, в Імператора під боком, ну, в намісника…

Варан усміхнувся:

– А народжуються вони в простих домівках. На кшталт твого, який іще без даху.

– Ні-і, – протягнув хлопець із сумнівом. – Як же вони народжуються?

– Як усі.

Хлопець засміявся:

– Оце ти сказав, дідусю… Маги – що вони, малими можуть бути, у пелюшки какати?

– У пелюшки, – Варан кивнув. – Саме так.

Хлопець не повірив йому, але сперечатися не став.

Вийшли на перехрестя.

– Туди, – хлопець махнув рукою, указуючи вперед. – Праворуч – це до сторожки, ми там ночували, коли ліс рубали. Ліворуч – тупик, мисливський будиночок, ще один поруб… А той чоловік прямо пішов. Там Узліс, селище таке здоровенне, ярмарок, готель, міст через річку – там він сьогодні ночує, пічник наш… Поня, сусід, так у нього там кум – хазяїн готелю, він на словах йому привіт переказав, пояснив, як пройти… Хороший готель. Я бував якось…

– Зажди, – сказав Варан, оце щойно згадавши дуже важливе. – А як він назвався? Ім’я своє він сказав?

Хлопець дивився на нього, потроху червоніючи. Вуха взялись вишневим:

– Ой, Шуу… Він же два дні тут гарував… Ніхто не спитав. Ну, Шуу… Ну дурні ми. Усе «дядьку», «дядьку», а то «дідусю»… Імені не спитали! Йолопи…

– Не журись, – Варан усміхнувся. – Він не образився, я знаю.

– Ти ж йому перекажи, що ми «спасибі» йому, і все таке…

– Перекажу. Застану – обов’язково передам.

– Застанеш! До Узліса недалеко, до світу дійдеш, коли звірі не схрупають… От стовпець, рукою доторкнись і загадай: хочу, мовляв, ніч наскрізь пройти живий-здоровий. – Хлопець усміхався, передній зуб у нього був зі щербинкою.

Варан подивився на стовпець – звичайний землемірський стовп, що позначає межу двох територій: герб провінції, номер позначки – п’ятдесят сім… І нижче – вирізана на дереві фігурка. Робота була абияка – Варан міг би зробити стократ краще; умовне грубе лице – жінка, дівчина. Кругле підборіддя. Витки волосся. Пророблені різцем діри-очі. І рука – несподівано тонка, жива рука на грубо вирізаних дерев’яних грудях, безвільна рука з тонкими довгими пальцями.

– Як це… – Варан поторкав вологе дерево, гладеньке від численних доторків.

– Загадав? – наполегливо спитав його супутник.

– Загадав, – Варан повільно кивнув. – Спасибі. Прощавай…

І не озираючись попростував по дорозі.

* * *

Коли стемніло, він запалив ліхтар.

Метались тіні від стовбурів. У глибині лісу загорялись і згасали пари жовтих і зелених очей. Варан ішов, помахуючи палкою; проти дерев у Лісовому краю ці корабельні сосни були просто карликами, а живність, що наганяла