Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

входу до будинку – сиділи декілька легкопоранених, яким дозволили вставати. До них щоденно приєднувався і Михайло Засмужний. Серед курців були різні люди: і «старики» – ці дещо звисока ставилися до новачків, і зовсім недавно призвані до війська, причому навіть різниця у місяць-другий автоматично підносила солдата над іншими.

Лежав у госпіталі і старшина, призваний на фронт ще у серпні сорок першого. Жодного разу його навіть не зачепило. Поранили його лише тут, у Карпатах, при взятті лінії Арпада. Снаряд геть відірвав йому праву руку.

Старшина долежував тут останні свої дні; його мали виписати додому.

Але цьому солдат не радів.

Невдовзі вони з Михайлом виявилися єдиними курцями. Засмужний скрутив самокрутку і подав старшині, запалив сірник.

– Знаєш, що мені найбільше болить? – говорив старшина. – Три роки без жодної подряпини, а тут зразу ціла рука. До того ж права. А я навіть молоток у лівій ніколи не тримав!

– Вдома хтось чекає? – поцікавився Михайло.

Старшина похитав головою.

– Немає у мене дому, – сказав він. – І родини немає. Я сам з-під Калуги. Може, чув?

– Ні, я місцевий.

– Місцевий. Та якби я був місцевим, ніякий хрен мене тут не втримав! Мені, як і тобі, випало визволяти свою хату.

Співрозмовник замовк. Михайло бачив, як того душать сльози.

– Я їх залишив тільки на чотири місяці! – продовжив старшина. – А повернувся і побачив, що хати моєї немає, тільки згарище. А сусіди сказали, що всі мої там і залишилися: жінка і четверо дітей. Всі. Я сам із дитбудинку, своєї родини не знаю. От і залишився я на білому світі один як билина. І куди тепер? Кому я однорукий потрібен? Ось навіть самокрутку скрутити не можу.

– Ну, після війни знову повернуться сигарети, – спробував розрадити Михайло.

– А запалити сірники як?

– Запальничкою.

Старшина усміхнувся від такої незграбної підтримки галичанина.

– Діти є? – поцікавився він.

– Так, двійко.

– Головне у нашому житті повернутися живими. І по можливості цілими. Я так розумію, нагород ще не маєш.

– Та де там! – махнув рукою Засмужний. – Тут живим залишитися – і то нагорода.

– Ось і я про це. Що мені зараз від тих брязкалець, завойованих за ці роки? Все віддав би, щоб повернути руку. Або хоча б поміняти на праву.

Михайло недовірливо подивився на пустий рукав старшини, подумав, як би це той мінявся руками, хотів було щось сказати, але увагу обох привернули крики, які чулися з відкритого вікна на другому поверсі. Там щось відбувалося, але що саме, було незрозуміло.

Крізь вікна першого поверху було видно, як коридором метушаться медсестри і військові.

– А чи не твоя це палата? – запитав старшина і показав єдиною рукою на відкрите вікно.

Михайло Засмужний пригледівся. Дійсно, там була палата, у якій він лежав. Він підвівся.

– Піду подивлюся, що там сталося, – сказав.

– Почекай, – зупинив старшина. – Не спіши. Розберуться без тебе. А якщо там щось сталося, то ти був тут зі мною. Не забувай: з ними (співрозмовник підняв очі долі) краще взагалі не мати справ.

Михайло нехотячи знову сів на лавку. Він не міг не згодитися зі словами старшини, тому вирішив-таки перечекати тут, хоча йому дуже кортіло дізнатися, що все-таки сталося.

– Сестричко! – звернувся старшина до санітарки, що саме вибігла з будинку. – Що там трапилося?

Дівчина враз зупинилася, неначе одразу забула, куди спішила, і у нерішучості застигла перед пораненими.

– Що там? – Старшина кивнув на двері, за якими не припинялася метушня.

– Ой! – нарешті знайшлася санітарка. – У сьомій палаті поранені забили лікаря.

Новина дійсно виявилася вражаючою.

– На смерть? Кого? – одночасно запитали старшина і Засмужний.

– Майора Кондратова, – крізь сльози промовила санітарка.

«Ну, того хоч не шкода», – подумав Засмужний. Майор кожного разу при обході палат не забував образити поранених, особливо прискіпливо ображав галичан. Він просто палав патологічною ненавистю до них, називаючи їх, навіть дуже важкопоранених, дезертирами і панікерами. Та й хірургом Кондратов був неважним. Якщо десь випадала можливість щось ампутувати, він відрізав, не завдаючи собі клопоту полікувати.

Видно, сьогодні у поранених просто увірвався терпець, і вони вирішили цю проблему по-своєму.

Шкода не шкода, але вже до вечора госпіталь розформували. Вище начальство вирішило не розбиратися, хто винен у цьому вбивстві чи хто був зачинщиком. Зі списку госпіталів зник даний номер, а персонал і хворих розподілили по інших установах. Легкопоранений червоноармієць Михайло Засмужний потрапив у Стрий.

Там на нього чекала несподіванка: серед поранених палати, куди його поселили, він запримітив Федора Кудрика. Побачивши земляка, той усміхнувся і покликав його помахом руки. Цій зустрічі не менше здивувався і Засмужний. Він пройшов вузьким проходом між двома рядами ліжок майже у протилежний куток палати.

– Ти давно тут? – запитав він після неміцних, але щирих обіймів.

– Від того-таки бою, – відповів Кудрик.

– Однополчанин? – запитав поранений, що лежав поруч.

– Більше – сусід, – гордо сказав Федір. – І мій рятівник. Якби не він – лежати мені на цьому триклятому полі.

– Він тебе виніс?

– Було таке, – скромно відказав Михайло.

– І тебе не розстріляли?

– Вчасно розібралися.

– А моєму рятівникові не пощастило. Розстріляли його. За те, що покинув поле бою.

У палаті запала мовчанка.

– Ну, сідай, – порушив її Кудрик. – Розповідай, що там у вас у Самборі сталося.

– А ти звідки знаєш? – здивувався Засмужний.

– Солдатська пошта принесла, – озвався сусід зліва.

– Знайомся, Михайле, – похопився Федір. – Іван Халявка з Карова.

– То що все-таки там у вас сталося?

Михайло стисло розповів палаті про події вчорашнього дня.

– І нікого не наказали? – здивувався Іван.

– Нікого.

– Це дивно. Наказують без причин, а тут такий привід… – озвався хтось подалі.

– Або не хочуть розголосу, – висловив припущення перший поранений. – Над ними також органи стоять.

Коли «прописка» у палату завершилася і Михайлу показали його ліжко, що звільнилося буквально годину тому, до нього підсів Федір.

– Додому писав? – поцікавився він.

– Угу.

– Відписали?

– Поки що ні. Та й не знаю, чи отримаю листа. Я написав номер колишнього госпіталю.

– Напиши знову, – порадив односелець. – У наш час це не буде зайвим. Я недавно отримав відповідь від рідних.

– Ну і?…

– А що ну і? З нашого призову, 27 серпня, тільки ми з тобою і залишилися. Решту викосили. Отакі справи, друже!

Засмужний хвилинку посидів, згадуючи всіх тих, з ким був знайомий чи не все своє життя і кого більше побачити не дано, потім сказав:

– Пішли покуримо!

Вони вийшли на подвір’я госпіталю, де вже зібралися декілька груп курців. Каменюхи не приєдналися до жодної, а зупинилися поодаль. Михайло Засмужний дістав кисет.

– Я не палю, – нагадав Кудрик.

– А ти гадаєш, я не пам’ятаю. Мене все-таки