Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

— Ти звідки? — спитало друге.

— Звідки… Я? — Пронизливий головний біль повернув Берінгові пам'ять про те, де він є. Він повернувся на бік, гучно позіхнув, потягнувся мов собака, — і отримав новий стусан чоботом у спину.

— Встати!

Одяг у нього був вологим від роси. Злий, скоцюрблений від нічних незручностей, він стояв перед солдатами, потираючи спину, і раптом помітив шматки пакета з-під харчів.

— Вам що, досі бракує їдла? — Він був голодний. Солдати його не зрозуміли.

Перепустка також відсиріла. Патруль вимагав тільки перепустку. Охоронна грамота Собачого Короля їх не цікавила.

Берінг розправив лист, сунув його до кишені куртки і раптом відчув холодну важкість свого пістолета.

Але солдати вимагали тільки перепустку. Волоцюг вони не обшукували.

Вони хоч уявляють собі, звідки приїхала людина, якщо у перепустці в неї значиться Моор? Місце народження: Моор. Вони ж поняття не мають. Він міг би миттю вихопити з-під куртки пістолет і пристрелити обох. А вони й гадки не мають.

— З Моору?

— З Моору, — сказав Берінг.

Той з них, що темніший, кивнув головою, віддав йому перепустку, торкнувся вказівним пальцем своєї каски і повернувся до джипа, антени якого пружно розгойдувались, немов вудки під час лову на муху. А потім колеса вдавили клапті провіант-пакета глибоко у м'який ґрунт.

На негнучких ногах Берінг підійшов до вітрин кінопалацу, де маленький фонтанчик нерівномірними цівками плювався у металеву раковину; там він умив обличчя та шию і втамував нестерпну спрагу, напившись води, на поверхні якої плавало чорне листя. Від гнилої бурди дерло в горлі, щипало очі.

Щипало очі.

Треба повернутися до лазарету. Моррісон. Вчора на прохідній Лілі питала про якогось Моррісона. А вахтер з Ляйса засміявся: мовляв, у дока Моррісона вже не один сліпець прозрів. Він має знайти цього Моррісона.

Дорогою Берінг заблукав. Знов і знов виходив до річки, і весь час сталеві конструкції мосту, яким учора ввечері попереду нього проїхала Лілі, маячили у туманній далині. Що ж це виходить, він за ніч забрів хтозна-куди? Невже й справді його нічліг у затишку під величезним плакатом був аж так далеко від лікарняної палати, де він залишив свого батька? Погасле місто лежало під ранковим сонцем. Електричні гірлянди, що подекуди ще поблимували у кронах дерев і на фасадах будинків, на тлі цього сліпучого світла здавалися тьмяними й безсилими. При цьому вулиці, площі… увесь Бранд усе ще збуджено кипів.

Перемога! Капітуляція! Всюди авта, легкові та вантажні. Всюди люди: дибають, похитуючись, останні з учорашніх гуляк, з кам'яними обличчями крокують на роботу «ранні пташки», поспішають постачальники, водії, лаючись і відчайдушно тиснучи на клаксони, прокладають собі дорогу, але насамперед — солдати. Крокують шеренгами, мчать кудись у відкритих кузовах автомобілів, з повною бойовою викладкою, а то й просто малими компаніями швендяють вулицями — бурхлива жестикуляція, сміх воїнів після виграної битви… Деякі прикріпили до кашкетів та камуфляжних сіток шоломів фотознімки жінок, а на антені однієї з бронемашин маяв прапор, на якому червоною сигнальною фарбою була намальована грибовидна хмара. Хмара Нагої. Як «мовленнєва булька» коміксу, вона обрамлювала коротку, виведену ніби дитячими друкованими літерами вимогу:

Армія хотіла додому. Армія Стелламура, яка десятки років разом із різними союзниками билася на фронтах, що заплутаною мережею перетинали всі паралелі та меридіани, і перемагала, і встановила тут Оранієнбурзький мир, а там — Єрусалимський, Мосульський, Нячанзький або Кванджуський, Денпасарський, Гаванський, Лубанзький, Панамський, Сантьязький та Антанарівський; мир, всюди мир… у Японії ця Армія навіть імператора поставила на коліна і на знак своєї непереможності запалила гриб у небі над Нагоєю. А нині, нині ця Армія хотіла врешті повернутися додому. Take us home.

При всій пекельності бомбового вибуху, відблиск якого можна було бачити на телеекранах у вітрині крамниці чи в кіножурналі «Новини тижня» і навіть на плакатах сендвічменів, що продиралися крізь ранкову юрбу, — для місцевих мешканців і для окупантів Бранду грибовидна хмара Нагої була, схоже, всього-на-всього символом перемоги над останнім ворогом у цій світовій війні. Ну а що ж іще, окрім миру в усьому світі, може прийти по такій війні?

В усякому разі, чоловік у білому, що стояв на парковій лавці у позі проповідника і щось горлав у мегафон натовпу слухачів, що плив повз нього, безупинно звеличував довгоочікуваний вічний мир, адже за мирних часів знову вкриються квітами й травою поля битв, і окупаційні зони, а врешті-решт навіть попіл Японії. Оранієнбург! Єрусалим! Басра! Кванджу! Нячанг! Мосул!.. — назви численних перемир'їв та мирних угод звучали з його мегафона достоту як літанії процесій спокутників серед моорських очеретів. Але вогненний знак Нагої! — викрикував проповідник. Вогненний знак Нагої був світанком миру в усьому світі. Адже якщо нарешті настав час, коли руйнівна сила однієї-єдиної бомби здатна змусити до капітуляції найупертішого ворога, то надалі досить буде самих лише погроз ядерним вогнем, та що там, просто згадки про Нагою, щоб розтиснути будь-який кулак і в зародку придушити будь-яку війну.

— Ура! Правильно! Віват! Хай живе Стелламур! — гаркнув один зі слухачів, обвішаний іграшками, паперовими трояндами та іншими трофеями минулої святкової ночі; в юрбі його штовхнули і, шукаючи опори, він ухопився за Берінга, буквально повиснувши в нього на шиї. Берінг люто його відштовхнув. І без того голова гуде. Берінг відвернувся від криків проповідника, але ще довго чув за спиною імена багатьох мирних угод, аж доки його власні кроки та кроки натовпу не стали гучнішими за всі голоси. Він ішов, і сміття минулої ночі хрускотіло під ногами — биті пляшки й склянки, розчавлені картонні стаканчики. Вулиці й площі були вкриті скляними уламками. Кожен крок немов по колотій кризі.