Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

– Навіщо?

– Щоб тебе хтось не скривдив цієї темної ночі…

– Хто ж мене міг скривдити?

– А хіба я знаю, Малушо? Купало – великий чародійник, він часом удалий, часом п’яний. Я увесь час, відколи ти тут, на Горі, чогось потерпаю за тебе…

Вони йшли поруч – Малуша легкою, нечутною ходою, він – важко, твердо, впевнено, як ходять гридні.

Тільки в словах Тура не було певності.

– І ще я боявся, – вів він далі, – щоб ти мене не скривдила…

– Чим же я тебе, Туре, могла скривдити?

– Хто знає? – відповів він. – Коли б ти була такою, як я, і коли б ти була між нами, я б тоді не боявся. А коли ти стала ключницею, опинилась у теремі, я боюсь за тебе.

Після всього, що сталось цієї ночі, їй важко було зрозуміти, про що говорить і на що натякає Тур. Але її вразили щирість і теплота цього простого гридня, що так багато вже зробив для неї й ще раз виказав свої почуття цієї ночі. Тому Малуша й промовила:

– Слухай, Туре! Та ти ж сам, зустрівши мене на Горі, казав, що коли я виїхала сюди під щитом, то буде мені честь і слава…

– Так, я говорив це…

– То невже ж ти зараз не хочеш мені честі й слави?

– Хочу!

– Помолись за мене!

– Молюсь! – зупинився він і подивився на всіяне зорями небо. – Нехай Перун дасть тобі тут, на Горі, велику честь, славу, щастя…

– Не поспішай, Туре! – сказала Малуша, помітивши, що він хоче йти далі. – Я також постою й помолюсь. Перуне, дай щастя мені і гридню Туру. Даси? Він дасть, Туре, бачиш, як нам посміхаються зорі. А тепер ходімо. Тут так темно, дай мені руку.

Він взяв її руку і обережно повів узвозом. Недалеко на тлі синього неба вже видно було міст, ворота.

– Перун кожному дає свою долю, – тихо говорив Тур. – Але в мене немає, не було ще щастя, долі…

– Не говори так, Туре, – заперечила вона. – І тобі, і мені Перун дасть однакову, щасливу долю…

Немає княгині Ольги, але на Горі все робиться, як і за неї. Покон княжого двору – це закон, усталений віками. Так було колись, так є зараз, так мусить бути довіку.

Княжич Святослав прокидається, розбуджений ударами в мідяне било на стіні. Спав він чи ні? Хто знає?! Може, й заснув, не роздягаючись, впавши на ложе. Але зараз мусить вставати. Немає в Києві княгині Ольги, на столі сидить він, Святослав, треба вставати, йти до стравниці, після того вершити з воєводами й боярами суд, їхати з ними ж за Дніпро на лови. Княжич Святослав іде в куток опочивальні, де стоїть цебро, вмивається джерельною водою, одягається, виходить.

У сінях, де червонкувате світло кількох світильників змішується з зеленкуватим промінням світанку, його вже ждуть брат Уліб, воєвода Свенелд, тисяцький Маркел, бояри Ратша й Хурс. Коли княжич Святослав спускається сходами, вони, низько вклоняючись, вітають його. Уліб ледь схиляє голову перед братом. Потім вони ідуть разом через довгі сіни, де догоряють світильники, до стравниці – попереду княжич Святослав, поруч із ним Уліб, за ними воєводи і бояри.

У стравниці давно вже все готове для снідання. На застеленому білим полотном столі є хліб і сіль, корчаги з квасом, веприна й різне зело, всілякі страви. Біля столу розставлені вже важкі дубові, з високими спинками стільці.

До вогню підходить княжич Святослав. Він кидає туди від хліба, веприни, дрібку солі, виливає меду. Усі моляться за щастя рідної землі, за добробут города Києва, за княгиню Ольгу в далекій дорозі.

Тільки княжич Святослав молиться про інше – перед його очима стоять вогні купальської ночі, вінок на плесі, очі Малуші. Вогонь поглинає жертву. Мусить бути так, як замислив Святослав. Усі сідають до столу.

Тоді з дверей від кухні виходить ключниця Малуша, вона зупиняється, притуливши руки до серця, низько вклоняється.

Але, вклонившись, Малуша цього разу дуже довго не піднімає голови. А може, це тільки так здається княжичу Святославу.

Потім вона підводить голову. Стоїть напроти княжича Святослава, дивиться на нього, хоче побачити в ньому те, що жадала бачити, – любов і ласку. Але бачить ті ж самі спокійні, ніби холодні очі, чує звичайне тихе: