Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

— Дарма. Його борг за квартиру зашкалює. Кость ніде не працює, пиячить. А втім, інколи він пише чудові пісні.

Чубенко чув це прізвище від Мальони. Власне, його приїзд сюди був викликаний бажанням дізнатися щось про неї.

На світанку київського гостя відвезли до готелю. Постарілий, уже з бородою отець Зосим дивився, як приятель порядкує у своєму номері.

— Що ти знаєш про Жанну? Хто її чоловік? — ховаючи погляд, запитав Євген.

— Якийсь розумник із Генштабу. Зараз вона не їздить з концертами. Знімається у кіно. До речі, цей фільм спонсорує Серафим.

— Знову Фріч? Скоро він скупить у Москві не тільки шоу-бізнес, а й студії.

Помітно було як кепсько в Чубенка на душі.

— Залишайся тут. Я підшукаю тобі роботу, — сказав В’ячеслав.

— У Фріча? — уточнив Євген.

— Навіщо ж у нього… Працюватимеш за фахом. Ти журналіст.

— Я не журналіст. — Євген відвернувся від отця Зосима, щоб сховати обличчя.

Отець Зосим усе зрозумів. Він не з чуток знав, які пристрасті зазвичай вирують у владній верхівці, й здогадувався, як там ламають людей через коліно. Проте зберігав таємницю сповіді, а головне — вмів утішати.

— Годі! Ніхто, крім тебе, не міг зруйнувати лад у твоїй душі. Професія тут ні до чого.

Чубенко зітхнув.

— Мені вже двадцять шість.

— То й що? Які там твої літа! Вигляд маєш гарний. Рая це помітила…

— Мені зле. Я думав, тут буде краще. Але ж ні… Так тисне тутешнє низьке небо. Півроку зима свинцевої масті.

Хлопець стиснув голову в долонях.

— Москва тобі дасть те, чого бракує в Україні. Тут є можливість поставити твою п’єсу. Або створити мюзикл. Якщо, звичайно, ви об’єднаєтеся з Костею Лебедєвим. Знайдемо спонсора.

— Я навіть здогадуюсь, як його звуть… — Хлопець ретельно порвав на дрібні шматочки візитку мільйонера. — У мене є батьківщина.

— Але вона зробила тебе нещасним, — у голосі В’ячеслава зазвучала докірлива нотка.

— Батьківщина — це те, що робить людину людиною.

— Гаразд, відпочивай.

За отцем Зосимом зачинилися двері. За вікном здригався від застояної вогкості московський світанок. Євген ніяк не міг заснути.

Ось уже три місяці, як він не написав жодного рядка. Ніби залізна рука вп’ялася в горло. Більше не спокушала можливість власної творчості за рахунок випадкових заробітків у різних виданнях. Однак тепер, коли в нього не залишилося ні копійки, скидалося на те, що настав час приймати рішення. Яке? Хлопець згадав по-дитячому довірливі очі забутого маестро. Театр був давньою мрією Євгена.

У напівтемряві поклацав пультом телевізора. Другий тиждень в ефірі не було навіть нейтральних звісток від українських інформагентств. Жодного коментаря ні від журналістів, ані від експертів. Всеросійський інформаційний канал передавав виключно офіційні новини. Як це відрізнялося від українського телеефіру, навіть такого, яким він став тепер… Надвечір, коли вони з Косенком проїжджали повз однієї з площ, міліцейський загін розганяв мітинг опозиційних сил. Такого в Києві не було навіть у найгірші часи. Жорстокість правоохоронців, напевне, всоталась у російський характер разом із прусськими порядками за часів Катерини Великої. «Чому ти так реагуєш на це? — запитав тоді В’ячеслав. — Ти хворий на політику».

Хлопець взяв ноутбук і зайшов в інтернет. Україна загрузла в безнадійних політичних чварах. Повідомлялося про результати виборів і формування правлячої «помаранчевої» коаліції. Екс-міністр праці, за повідомленням парламентського веб-порталу, приєднався до фракції «біло-блакитних». Проте, зважаючи на списки, Марієва не поспішали наближати до парламентського керма. Це щось означало. Тактика «біло-блакитних» завжди вписувалася в один і той самий алгоритм. «У нас війною владу забирають і війною повертають», — подумав Євген. Він відкрив ще один сайт. Так воно і є — відставлений уряд майже повністю увійшов до складу тіньового кабінету міністрів, саме там і знайшлося місце для Марієва. Годі було й сподіватися на стабільність у Верховній Раді. Чубенко звернув увагу на рухомий рядок на інформаційному сайті. Він повідомляв про вчорашнє блокування опозицією парламентської трибуни.

Вони вміють лише перекидати човна, плисти ж у ньому неспроможні, подумав Чубенко. А людям, які намагаються стати над чварами, дати оцінку тому, що відбувається, пропонують плисти геть, хоч би й до Москви. Щоб сіяти тут добре, мудре, вічне. «Боже, як я хочу додому!» — прошепотів хлопець, впираючись лобом об віконне скло. Україна — нестабільна, роздерта, розчленована духовно — потребувала Євгена, а Євген потребував її.

Тільки у Києві взимку так рано прокидається сонце. На білосніжному медичному столику біля Даниного ліжка зблиснуло скельце. За мить на ньому з’явилася краплина крові — його обережно понесли до лабораторії. Так обережно, наскільки могли. Пригнічена і заклопотана Галина Іванівна не втрачала надії. Дана в неї була першою дитиною. Вагітність проходила дуже важко. Прогнозували викидень через негативний резус. Здавалось, сама природа не бажала, щоби це крихітне створіння з’явилося на свій Божий. Інфернальна дитина. Примхлива, неслухняна й при цьому надзвичайно здібна, вона таки здолала опір природи. Може, все обійдеться, і діагноз виявиться не таким страшним, як це припускав районний лікар.

Коротко обстрижена голівка Дани чорніла на подушці. Дочка не розмовляла вже третій день. Точніше, не хотіла говорити. Надто приголомшили її слова онколога. Тепер залишилося тільки чекати. Вплинути на хід подій вона вже не могла. Все залежало від тієї краплини крові.

Сплив третій місць відтоді, як Сливці запропонували посаду помічника народного депутата. Сергій Марієв розраховував на її вміння налагоджувати зв’язки з пресою. Однак уже тоді дівчина відчула: хвороба, котра причепилася за часів нетривалого життя в біло-блакитних наметах, чимдалі глибше запускає пазурі. Галина Іванівна, перелякана доньчиними непевними поясненнями, примчала до столиці. Не потрібно було медичної освіти, щоб зрозуміти: Дана на межі. Її поклали в лікарню, не згадуючи навіть про відсутність столичної прописки.

Сливка лежала очима до стіни і вдавала, що