Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

словом, я накажу вкинути тебе живцем у великий казан з олією, що його поставив кат на ринковому майдані.

— Панотче, — сказав Помпілій, — складаю вам велику подяку, але ви ж знаєте, що мені не втримати своєї води.

— Треба слухатись, — мовив настоятель.

— Тоді нема ради, слухаюсь, — відповів Помпілій геть пригнічено.

7

Другого дня, коли ясно світило сонце, процесія вийшла з церкви. Уленшпігель, як міг, найкраще полагодив дванадцять святих, і тепер вони похитувались на своїх ношах серед корогов. За ними рухалась статуя Матері Божої в супроводі одягнутих у біле дівчаток, які співали духовних пісень, далі йшли стрільці з луками та арбалетами, а за ними, найближче до балдахіна і найдужче хитаючись, плив Помпілій, що аж зігнувся під вагою парадного одягу святого Мартіна.

Уленшпігель, запасшись порошком, що спричиняв сверблячку, сам одягнув Помпілія в єпископське вбрання, натягнув рукавички, дав у руки патерицю і показав, як за латинським обрядом благословляти народ.

Він допомагав одягнутися й священикам: тому надягав єпитрахиль, тому — ризи, дияконам — стихарі, метушився по церкві туди-сюди, тому розгладжував штани, тому камзол. Він вихваляв блискучі арбалети і страшні луки братства стрільців. І кожному підсипав свого порошку за комір, на шию, в рукави. А найбільше дісталось настоятелеві і носіям святого Мартіна. Що ж до дівчаток біля святої Марії, то він їх пожалів, зглянувшись на їхню юну красу.

З корогвами й знаменами, що маяли й лопотіли на вітрі, вийшла процесія з церкви. Перехожі побожно хрестились. А сонце палило немилосердно.

Настоятель перший відчув сверблячку від порошку і почухався за вухом. За ним помалу і всі — священики, лучники, арбалетники — стали собі чухати шию, руки, ноги, намагаючись робити це непомітно. Четверо носіїв також чухмарилися, і лише дзвонар, якого сонце пекло найдужче, а тому свербіло найнестерпніше, не смів навіть і ворухнутися від страху, що його зварять живцем. Він морщив носа, робив жахливі гримаси, ледве тримався на своїх тремтячих ногах і кожного разу, як носії чухались, мало не падав. Проте змушував себе стояти непорушно і лише з переляку пускав із себе воду, а носії говорили:

— Святий Мартіне, неначе йде дощ?

Духівництво співало гімн святій Діві Марії:

Si de coe-coe-coe-lo descenderes,

O sancta-a-a-a Ma-a-ria…[172]

Їхні голоси тремтіли від сверблячки, та вони принаймні чухались непомітно. А настоятель і четверо носіїв святого Мартіна подряпали собі шию і руки мало не до крові. Помпілій стояв тихо, тільки його ноги дрібно тремтіли від нестерпної сверблячки.

Аж нарешті всі — арбалетники, лучники, священики, диякони, настоятель, носії святого Мартіна — враз зупинилися і почали чухатись. У Помпілія від порошку неймовірно засвербіли підошви ніг, але він не смів і ворухнутися, боячись упасти.

А в юрбі почали шепотіти, що святий Мартін люто поводить очима і погрозливо зиркає на бідолашних людей.

Потім настоятель дав знак, і процесія рушила далі.

Та незабаром сонце так припекло в спини та животи учасників процесії, що сверблячка від порошку стала зовсім нестерпною.

Тоді все духівництво, лучники, арбалетники, диякони й настоятель зупинились і, наче зграя мавп, без сорому стали чухатися, де тільки свербіло.

А дівчатка співали гімн, і їхні чисті, свіжі голоси линули до неба, наче ангельські співи.

І всі кинулись урозтіч хто куди: настоятель, чухаючись, подався зі святими дарами до церкви, куди метнулись і побожні віруючі з реліквіями, а четверо носіїв гепнули святого Мартіна, тобто Помпілія, просто на землю. Не сміючи ні почухатись, ні ворухнутись, ні навіть слово промовити, бідолашний дзвонар лише заплющив побожно очі.

Двоє хлопчаків хотіли були понести його, але він був заважкий для них. Тоді вони притулили його до муру, і тут у Помпілія потекли по обличчю великі сльози.

Навколо нього зібралася сила народу. Жінки білими носовичками з тонкого полотна витирали йому обличчя, щоб зберегти ці сльози як реліквію, і казали:

— Як же ви упріли, святий угодниче Божий!

Дзвонар жалісно дивився на них і мимохіть морщив носа.

А сльози потоком лилися з його очей, і жінки говорили:

— О святий Мартіне! Ти, певне, оплакуєш гріхи міста Іпра? Чи не від того так смикається кінчик твого благородного носа? Ми послухались поради Луїса Вівеса[173], і бідняки з Іпра матимуть і працю, і шматок хліба. О, які великі сльози! Це справжні перли. От де наш рятунок!

А чоловіки говорили:

— Може, слід нам, угодниче Божий, святий Мартіне, зруйнувати Ketelstraat? Але чи віднадимо ми в такий спосіб бідних дівчаток бігати вечорами на любовні походеньки?

Нараз усі закричали:

— Ось іде причетник!

Підійшов Уленшпігель, схопив Помпілія на оберемок, закинув його на плечі і поніс, а слідом за ним пішли святенники й святенниці.

— Біда мені! — шепнув нещасний дзвонар на вухо Уленшпігелеві. — Так мені свербить, що я просто вмираю, мій сину.

— Тримайся рівно, — відповів Уленшпігель. — Хіба забув, що святий Мартін з дерева?

І він, наддавши ходи, приніс його до настоятеля, який і досі так чухався, що аж подряпав себе нігтями до крові.

— Дзвонарю, — звернувся настоятель до Помпілія, — ти чухався так, як і всі?

— Ні, панотче, — відповів дзвонар.

— А базікав що-небудь чи ворушився?

— Та де там, панотченьку, і не моргнув.

— Ну, тоді матимеш п’ятнадцять дукатів, — мовив настоятель. — Йди тепер і чухайся.

8

Другого дня віруючі дізналися від Уленшпігеля, як їх обдурено, і обурилися, що їх примусили шанувати замість святого якогось плаксія, який тільки й дзюрив у штани.

І багато з них стали єретиками та з усіма пожиткам тікали до принца, збільшуючи його армію.

Уленшпігель, вертаючись у Льєж, одного разу сів самотній відпочити в лісі й замислився. Дивлячись у небо, він думав: «Війна, все війна. Іспанці нищать мій бідний народ, грабують наше добро, гвалтують наших жінок і дівчат. А тим часом, як вода, пливуть наші грошики, потоками тече марно кров, і користь від того має лише коронований кат, що хоче прикрасити свою корону ще одним квітом влади — квітом, що здається йому славетним, квітом крові, квітом пожеж. О! Якби я міг так тебе уквітчати, як мені хочеться, то ти приваблював би до себе самих тільки мух».

Раптом повз нього пробігло ціле стадо оленів. Посеред стада гордо несли свої гіллясті дев’ятикінцеві роги величезні старі олені. Поруч із ними, наче охоронці, дріботіли стрункі однолітки, що, здавалось, кожної хвилини ладні були захистити їх своїми гострими ріжками. Уленшпігель не знав, куди вони бігли, але здогадувався, що до свого тирла.

— О! — зітхнув він. — Старі