Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

перше, ніж її спожити, вони обвинувачували в цьому злочині сусідських котів, які й приймали смерть за свої вчинки.

Потім вони йшли на Ketelstraat — вулицю гулящих дівок. Тут вони не шкодували нічого, давали своїм любкам копчене м’ясо, шинку, птицю, сервелати, поїли винами орлеанськими, бургундськими, а також і ingelsche bier'ом, що за морем зветься ель. Трунки лилися рікою в молоді горлянки красунь, і вони платили їм за це своїми пестощами.

Але якось уранці після сніданку настоятель покликав їх обох до себе. З грізним виглядом він люто обсмоктував мозкову кістку з супу.

Помпілій від страху ледве тримався на ногах, його черево аж трусилось. Уленшпігель стояв спокійнісінько і не без приємності мацав у кишені ключі від льоху.

Настоятель, звернувшись до нього, гримнув:

— Чи то часом не ти, мій сину, п’єш моє вино і їси мою птицю?

— Ні, — відповів Уленшпігель.

— А дзвонар, — запитав настоятель, показуючи на Помпілія, — може, він причетний до цієї справи? Бо він щось блідий як мрець, напевне, вкрадене вино діє на нього, як отрута.

— Ох, превелебний отче, — відповів Уленшпігель, — як можна таке на нього казати? Коли він блідий, то не від того, що пив вино, а від того, що лише нюхав його, і коли й далі так піде, то він так змарніє, що душа його, як річка, витече крізь штани.

— Є ж на світі такі бідолахи! — зітхнув настоятель, ковтнувши зі свого келиха добру мірку вина. — Але скажи мені, сину мій, чи ти, маючи очі гострі, як у рисі, не запримітив часом злодія?

— Я добре дивитимусь, превелебний отче, — відповів Уленшпігель.

— Хай Господь звеселить вас своєю ласкою, діти мої! — сказав настоятель. — Будьте помірковані в житті, бо тільки від нездержливості походить усе зло на цім падолі сліз.

Він благословив їх і, витягши ще одну мозкову кістку з супу, висмоктав її і знову хильнув вина.

Уленшпігель і Помпілій вийшли.

— Цей паскудний кендюх, — мовив Уленшпігель, — не дав тобі навіть і ковтнути свого вина. Благословенний буде хліб, украдений в нього. Але що з тобою? Чого ти тремтиш?

— У мене всі штани мокрі, — відповів Помпілій.

— Вода хутко висихає, сину мій, — втішав його Уленшпігель, — будь веселіший. Сьогодні ввечері у нас заграють пляшечки на Ketelstraat. І ми так напоїмо нічних сторожів, що вони хропаками стерегтимуть місто.

Так вони й зробили.

Тим часом надходив день святого Мартіна. Церква була оздоблена для свята. Уленшпігель і Помпілій залізли туди вночі, позамикали двері, позапалювали свічки, взяли віолу й козицю і ну вигравати на цих інструментах. Свічки палали, як сонце. Але це ще було не все. Вони встругнули ще кращу штуку, а тоді пішли до настоятеля, який, незважаючи на ранню годину, був уже на ногах і жував дрозда, запиваючи його рейнським. Він вирячив очі, побачивши в церковних вікнах світло.

— Превелебний отче, — мовив до нього Уленшпігель, — хочете знати, хто поїдає ваше м’ясо і п’є ваші вина?

— А що це за освітлення? — запитав настоятель, показуючи на церковні вікна. — Господи Боже, невже ти дозволив святому Мартінові на дурничку палити ночами свічки бідних ченців?

— Ходімо з нами, — сказав Уленшпігель, — то ви ще не те побачите, превелебний отче.

Настоятель узяв свою патерицю і пішов за ними. Вони увійшли в церкву.

Тут, посеред великого нефа, він побачив усіх святих: посходивши зі своїх місць, вони зібралися в коло, як йому видалось, під командою святого Мартіна, що на голову був вищий за всіх і в руці, простягнутій для благословення, тримав смажену індичку. Решта святих мали в руках або в роті хто шматок гуски чи курки, хто ковбасу, шинку, рибу, сир чи смаженину і, між іншим, щупака, що важив добрих чотирнадцять фунтів. І в кожного біля ніг стояла пляшка вина.

Від цього видовиська настоятель аж нестямився з гніву і так почервонів і надувся, що Уленшпігель і Помпілій боялися, як би він не луснув. Але настоятель, не звертаючи на них уваги, грізно ступив до святого Мартіна, якого, мабуть, вважав за призвідника злочину, вихопив у нього з рук індичку і дав такого чосу, що потрощив йому руку, ніс, митру й патерицю.

Всім іншим він також дав доброї хлости, і не один із них втеряв то руку, то ногу, то патерицю, то митру, косу, сокиру, ґрати, пилу або іншу ознаку свого достоїнства та мучеництва. А тоді настоятель з люттю та поквапом, трясучи своїм черевом, став сам гасити свічки.

Потім позбирав шинку, птицю, ковбаси, скільки було змоги, і, зігнувшись під цим тягарем, вернувся до себе в спальню, але був такий роздратований і засмучений, що випив одну по одній аж три великих пляшки вина.

Коли ж настоятель заснув, Уленшпігель забрав усе, що тому пощастило врятувати, а також і рештки в церкві, поласувавши спершу сам кращими шматками, і поніс на Ketelstraat. А недоїдки вони з Помпілієм лишили біля ніг святих угодників.

Другого дня, коли Помпілій дзвонив на утреню, Уленшпігель прийшов до настоятеля в спальню і попросив його зайти до церкви.

Там, показавши йому на святих і на недоїдки, він сказав:

— Ось подивіться, панотче. Ви добре їх провчили, а їм хоч би що, вони знову все пожерли.

— Бачу вже, — відповів настоятель, — вони пролізли і до моєї спальні, як злодії, і покрали все, що мені пощастило врятувати. Е, негаразд, панове святі, я поскаржуся на вас папі!

— Воно-то добре, — мовив Уленшпігель, — але післязавтра процесія, незабаром до церкви прийдуть робітники. Коли вони побачать тут побитих святих, то чи не боїтесь ви, що вас обвинуватять в іконоборстві?

— О святий Мартіне! — скрикнув настоятель. — Врятуй мене від вогню, я сам не знав, що чинив.

І, поки боягуз Помпілій калатав у дзвони, він звернувся до Уленшпігеля:

— До неділі ми ж ніяк не зможемо полагодити святого Мартіна. Що ж мені робити? Що скаже народ?

— Панотче, — відповів Уленшпігель, — тут не гріх буде трохи й схитрувати. Ми приклеїмо Помпілієві бороду. У нього ж вигляд похмурий і тому поважний. Надінемо йому на голову митру, а на плечі стихар, ризу і широку мантію з золотої парчі, як у святого, накажемо не ворушитися на своєму підніжжі, і віруючі думатимуть, що це дерев’яний святий Мартін.

Настоятель пішов до Помпілія, який ще й досі дзвонив.

— Годі дзвонити, — сказав він, — слухай сюди. Хочеш заробити п’ятнадцять дукатів? У неділю під час процесії ти будеш за святого Мартіна. Уленшпігель зодягне тебе як слід. Нестимуть тебе четверо. Але коли хоч поворухнешся в той час або хоч озвешся