Дені Дідро - Жак-фаталіст

про це думаєте, а коліно мені боліло люто, від труського воза, від вибоїстого шляху біль ще збільшувався, і від кожного поштовху я кричав несамовито.

Пан. Бо тобі на небі було написано кричати?

Жак. Напевне! Я геть зійшов кров'ю, і смерть мені була б, якби наш віз, останній у валці, не зупинився коло якоїсь хатчини. Тут я попросив, щоб мене зняли, і мене поклали на землю. На порозі стояла молода жінка; вона пішла до хати та зразу й вернулась зі склянкою і пляшкою вина. Я хильнув похапцем раз чи двічі. Вози, що поперед нас, рушили. Мене збирались кинути назад до гурту, але я, міцно вчепившись у вбрання тієї жінки й у все, що було коло мене, сказав, що на воза не хочу, що коли вмирати мені, то краще помру тут, ніж за два льє далі. Сказавши це, зомлів. Коли очунявся, — побачив, що лежу роздягнений на ліжку в кутку хатчини, а коло мене стоїть селянин, господар хати, його жінка, та сама, що мене порятувала, та кілька дітлахів. Жінка намочила край фартуха в оцет і натерла мені ніс та виски.

Пан. О, ледащо! О, дурисвіте!.. Поганцю, я бачу, до чого ти ведеш!

Жак. По-моєму, нічого ви, пане, не бачите.

Пан. Хіба не в ту жінку ти закохаєшся?

Жак. А коли б і закохався, — що з того? Хіба в нашій волі закохатись чи не закохатись? А коли закохався вже, — хіба в нашій волі робити так, як ніби ти не закохався? Якби це було написано на небі, я й сам сказав би собі все, що ви збираєтесь мені сказати; та хоч надавав би собі ляпасів, хоч головою об стіну бився б, хоч волосся на собі рвав би, а нічого від того не змінилося б — дістав би мій добродійник роги.

Пан. Та коли по-твоєму міркувати, — всякий злочин можна заподіяти зі спокійною совістю.

Жак. Тим, що ви оце зауважили, я й сам голову собі не раз сушив; та хоч як я розважав, а завжди вертаюся до слів мого капітана: «Усе добре й лихе, що трапляється нам на землі, написано на небі». Чи знаєте ви, пане, якийсь спосіб стерти те писання? Чи можу я бути не собою? А бувши собою, чи можу я робити інакше, ніж я роблю? Чи можу я бути собою й іншим? І відколи я на світі, чи була хоч єдина мить, щоб воно не так було? Проповідуйте, скільки хочете, може, ваші доводи й гарні, та коли в мені або на небі написано, щоб вони для мене були погані, — що ж я тут зроблю?

Пан. Про одне думаю: чи твій добродійник рогатим став через те, що так написано на небі, чи так на небі написано через те, що ти приставив роги своєму добродійникові?

Жак. І те, і те написано поряд. Усе написано заразом. Це — ніби великий сувій, що потроху розкручується.

Уявляєте, читачу, як міг би я тут роздмухати цю розмову на тему, що на неї стільки говорено й стільки писано за дві тисячі років, хоч досі не зрушено з місця? Якщо ви невдячні мені за те, що я пишу, — будьте вдячні за те, чого я не пишу.

Поки два наші теологи сперечалися, не розуміючи один одного, як воно буває в теології, заходила ніч. Вони проїздили місцевість, за всіх часів непевну, а тоді ще непевнішу, бо через кепське врядування та злидні там розвелося без ліку лиходіїв. Спинились вони в препаскудній корчмі. їм поставили пару розкладачок у кімнатці з перетинок, нещільно припасованих. Запитали вони вечерю. їм принесли брудної води, чорного хліба, й скислого вина. Вигляд у хазяїна, хазяйки, дітей і слуг був лиховісний. Поруч вони чули настримний сміх і галасливі веселощі дюжини розбійників, що випередили їх і захопили ввесь харч. Жак був досить спокійний, а його пан зовсім навпаки. Походжав занепокоєно сюди-туди, поки його слуга наминав чорний хліб і жлуктив, скривившись, погане вино. Аж ось вони почули стук у двері — то був слуга, якого ті зухвалі й небезпечні сусіди наказали віднести на тарілці двом нашим подорожнім усі маслачки від з'їденої вже курки. Обурений Жак бере панові пістолі.

— Куди ти йдеш?

— Пустіть мене.

— Куди ти йдеш, питаю тебе?

— Провчити ту погань.

— Чи знаєш ти, що їх ціла дюжина?

— Хоч би й сотня, кількість не має значення, коли на небі написано, що сила не їхня.

— Щоб тебе чорти забрали з твоєю безглуздою приказкою!..

Жак виривається з панових рук, заходить до тих шибайголів у кімнату з набитим пістолем у кожній руці.

— Лягати зразу, — каже їм, — першому, хто ворухнеться, я прострелю голову…

Вигляд і голос у Жака були такі завзяті, що ці негідники, які життям дорожили не менш, ніж чесні люди, — мовчки повставали з-за столу, пороздягались і полягали. Пан, тремтячи, чекав його, не знаючи, чим закінчиться ця пригода. Жак повернувся з манаттям тих пройдисвітів, а забрав його на те, щоб їм не кортіло вставати; світло в них погасив і на два рази замкнув їхні двері, ключа ж тримав при одному з пістолів.

— Тепер, пане, — мовив він, — треба тільки заставити ці двері ліжками й спокійно спати.

І він сам узявся присувати до дверей ліжка, байдуже й коротко розповідаючи панові подробиці свого походу.

Пан. Що ти в біса за людина, Жаку! Так ти віриш…

Жак. Не вірю і не не вірю.

Пан. А коли б вони відмовилися лягти?

Жак. Цього не могло бути.

Пан. Чому?

Жак. Бо вони ж лягли.

Пан. А як встануть?

Жак. Тим гірше або тим краще.

Пан. А якщо… якщо… і…

— Якщо, якщо! Якщо море кипить, то в ньому, кажуть, риби вареної багато. До біса, пане! Допіру ви гадали, що я наражаюсь на велику небезпеку, і то хибно було; тепер гадаєте, що ви самі в небезпеці, а це гадка, мабуть, ще хибніша. Усі ми в цій господі одне одного боїмося, а це показує, що всі ми — дурні…

І розважаючи отак, роздягся, ліг і заснув. Його пан, і собі гризучи шматок чорного хліба та п'ючи склянку поганого вина, все прислухався довкола, дивився на Жака, який хропів, і казав: «Що воно в біса за людина!» За прикладом свого слуги, пан простягся на ліжищу, але ж не заснув. Удосвіта Жак почув, що його штовхає чиясь рука — то пан гукав його стиха:

— Жаку! Жаку!

Жак.