Стендаль - Червоне і чорне

— Я хотів мати честь висловити вам свою щиру вдячність за вашу ласку до мене, повірте, пане, — додав Жюльєн надзвичайно серйозно, — я почуваю, наскільки зобов'язаний вам. Якщо ваш кінь не постраждав через мою вчорашню незграбність і якщо він вільний, я б хотів покататись на ньому сьогодні.

— Ну, що ж, любий Сорель, — на ваш страх і риск. Вважайте, що я зробив усі застереження, яких вимагає обережність. Але вже четверта година, ми мусимо поспішати.

— А що, власне, треба робити, щоб не падати? — спитав Жюльєн у молодого графа, коли вони вже сиділи в сідлі.

— Багато чого, — відповів Норбер, сміючись від щирого серця, — насамперед відхиляти корпус назад.

Жюльєн пустив коня риссю. Вони виїхали на площу Людовіка XVI.

— Ах ви, відважний юначе, — сказав Норбер, — тут занадто багато карет, та й правлять ними необережні їздці. Якщо ви впадете, їхні тильбюрі враз переїдуть вас, бо хто схоче рвати губи коня вудилами, спиняючи його на всьому скаку!

Разів двадцять Норбер бачив, що Жюльєн ось-ось упаде, але врешті прогулянка закінчилась щасливо. Повернувшись, молодий граф сказав своїй сестрі:

— Рекомендую вам відчайдушного шибайголову. За обідом, перемовляючись з батьком через стіл, Норбер голосно вихваляв сміливість Жюльєна; тільки за це й можна було похвалити його їзду. Молодий граф чув уранці, як слуги, що чистили коней у дворі, пащекували з приводу падіння Жюльєна й образливо глузували з нього.

Незважаючи на всю цю доброзичливість, Жюльєн скоро став почувати себе самотнім у сім'ї маркіза. Всі тутешні звичаї здавались йому дивними, він завжди щось робив не так. 3 його промахів раділи лакеї.

Абат Пірар виїхав до своєї парафії. «Якщо Жюльєн — ламка очеретинка, хай гине; якщо він людина мужня, хай пробивається сам», — так міркував абат.

IV. ПАЛАЦ ДЕ ЛА-МОЛЬ

Що він тут робить? Чи подобається йому тут? Чи гадає він, що сподобається іншим?

Ронсар

Якщо в аристократичній вітальні палацу де Ла-Моль все здавалося Жюльєнові незвичним, то й сам цей блідий юнак у чорному костюмі справляв дивне враження на тих, хто зволив помічати його. Пані де Ла-Моль пропонувала своєму чоловікові посилати його з яким-небудь дорученням в ті дні, коли на обід мали бути запрошені особливо знатні персони.

— Мені хочеться довести іспит до кінця, — відповів маркіз. — Абат Пірар запевняє, що ми даремно ранимо самолюбство людей, яких наближаємо до себе. Спиратись можна тільки на те, що чинить опір, і таке інше. Цей юнак здається не на місці тільки тому, що його тут ніхто не знає, і, зрештою, він — глухонімий.

«Для того, щоб розібратись в оточенні, — сказав сам собі Жюльєн, — мені треба записувати імена й коротенькі характеристики всіх осіб, які відвідують салон».

Насамперед він записав імена п'яти чи шести друзів, які, гадаючи, що маркіз протегує Жюльєнові з примхи, про всяк випадок виявляли до нього увагу. Вони були з тих більш або менш догідливих зубожілих дворян, яких можна часто зустріти в салонах аристократів, однак, треба віддати їм належне, догоджали вони не всім однаково. Деякі з них, готові терпіти від маркіза яке завгодно поводження, зчиняли бунт з приводу єдиного різкого слова пані де Ла-Моль.

Господарі дому були так перейняті гордощами і нудьгою, так звикли ображати людей заради розваги, що не могли розраховувати на щиру дружбу. Але, за винятком дощових днів і нападів нестерпної нудьги, які траплялись не часто, вони завжди були бездоганно чемні.

Якби оті п'ять чи шість підлесників, що виявляли батьківську приязнь до Жюльєна, покинули палац де Ла-Моль, маркіза була б приречена на довгі години самотності, а в очах жінок її стану самотність — жахлива річ, це символ «неласки».

Маркіз ставився до дружини бездоганно; він дбав про те, щоб в її салоні було численне товариство, але уникав приймати перів, бо ці його нові колеги здавались йому не досить знатними, щоб відвідувати його як друзі, і не досить цікавими, щоб бути допущеними як нижчі.

А втім, усі ці таємниці розкрились перед Жюльєном значно пізніше. Вища політика, яка є звичайною темою розмов у буржуазних домах, в тому колі, до якого належав маркіз, стає предметом обговорення тільки в критичні хвилини.

Потреба розваг навіть у наш нудьгуючий вік така велика, що й у дні званих обідів всі розбігалися як тільки маркіз покидав салон.

Аби тільки не глузували з бога, духовенства, короля, сановників, артистів, які користаЛись ласкою двору, та з усього, що вважалося раз назавжди встановленим, аби тільки не відгукувалися з симпатією про опозиційні газети, про Беранже, Вольтера, Руссо і про всіх, хто хоч трохи дозволяє собі говорити щиро, а особливо — аби ніколи не говорили про політику, — про все інше тут можна було розмовляти цілком вільно.

Порушити цю салонну хартію не давала права ні рента в сто тисяч екю, ні блакитна стрічка. Всяка свіжа думка здавалась тут грубістю. Незважаючи на хороший тон, на бездоганну чемність, на бажання бути приємними на всіх обличчях відбивалась нудьга. Юнаки, що приходили з обов'язковим візитом, боялись говорити про щось таке, що могло дати привід запідозрити в них якісь думки чи виявити знайомство з забороненими книжками, а тому після кількох вишуканих фраз про Россіні і про погоду вони замовкали.

Жюльєн помітив, що розмову звичайно підтримували два віконти і п'ять баронів, яких пан де Ла-Моль знав іще в еміграції. Ці пани мали по шість чи по вісім тисяч ліврів ренти; з них четверо передплачували «Щоденник». Один з них завжди мав про запас який-небудь свіжий анекдот з придворного життя, де щедро вживалося слівце «пречудово». Жульєн помітив, що в цього пана було п'ять орденів, тоді як інші мали не більше як по три.

Зате в передпокої видно було десять ліврейних лакеїв, і протягом усього вечора кожні чверть години подавали чай або морозиво, а після півночі — легку вечерю з шампанським.

Ради цього Жульєн іноді залишався у вітальні до кінця вечора. А взагалі він не розумів, як можна серйозно слухати розмови, що звичайно точилися в оздобленому золотом розкішному салоні. Іноді він вдивлявся у співрозмовників, не будучи певен, чи не знущаються вони самі з того, про що говорять. «Мій пан де Местр, якого я знаю напам'ять, говорив у сто разів краще, і все ж він досить таки нудний», — думав він.

Не тільки Жюльєн помічав цю моральну задуху. Дехто втішався тим, що безнастанно поглинав морозиво, інші — тим, що потім матимуть змогу похвалятись: «Я тільки що з палацу де