Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

А шампанське з чвертки не вилилось. Тільки біла піна трохи піднялася і зупинилась.

Я підніс пляшечку до рота. Мені ще ніколи не доводилося пити шампанське з таких маленьких пляшечок. Я відпиваю з горлечка. Знову «брют», але цієї ночі мені однаково. Я п’ю шампанське не заради насолоди. Я п’ю його як прелюдію перед початком нового життя. І тому навіть його сухий, кислий присмак і лоскітливі бульбашки, потрапляючи в ніздрі, мене не турбують!

Я п’ю повільно. А моя пам’ять дістає з моїх запасників новорічну картину з минулого століття: я з друзями п’ю шампанське з горлечка в теплому парадному якоїсь хрущовки. Я — тінейджер, що намагається почуватися дорослим. Велика, «доросла» пляшка шампанського.

Зараз ніби світ перевернувся. З ним перевернувся і я. Я великий, взагалі-то не великий, а дорослий. А пляшка шампанського, навпаки, маленька. I мене це влаштовує.

132

Київ. 30 грудня 2015 року.

— Це ваше серце, — пояснює мені лікар, водячи указкою по рентгенівському знімку, закріпленому на світловому моніторі. — А ось це — стимулятор.

Указка спиняється на невеликому прямокутнику, розташованому в лівій частині серця.

— Але це не наш стимулятор...

— Як це розуміти?

— Ми такі не вживлюємо. У нас простенька модель, а тут якась із викрутасами.

Я розглядаю кабінет. Замислююся: чому мене привезли саме сюди? Адже наша лікарня у Феофанії завжди вважалася кращою, а це якась приватна лікарня, яких у Києві декілька десятків.

У Колі Львовича, який сидить бовваном на дивані, задзвонив мобільний. Він підстрибує та виходить, водночас дивиться на моніторчик мобілки, щоб вирахувати, хто телефонує.

— Це не стимулятор, — поспішає пояснити мені лікар, дивлячись на погано зачинені Колею Львовичем двері. — Це не стимулятор...

— А що? — не можу я зрозуміти.

Лікар теж не знає.

— Потрібно знімки томографа показати комп’ютерникам, — шепоче лікар.

Я задумливо погоджуюся.

— Але я такого не казав...

Я знову погоджуюся. Уважно вдивляюсь в обличчя лікаря. Білі халати позбавляють людей індивідуальності. Вони роблять їх схожими на святих. А святі завжди однакові. Цьому «святому» в білому халаті близько сорока років. Худорлявий. Щетина на запалих щоках. Ніс із горбинкою. Мабуть, єврей. Зазвичай, євреї нас і лікують.

— Як вас звати? — запитую.

— Семен Михайлович.

— А прізвище?

— Резоненко.

— Вам можна довіряти?

Він не встигає відповісти. Відкриваються, трохи рипнувши двері, і в кабінет повертається Коля Львович.

Я лише вловлюю погляд-відповідь лікаря. Він кивнув очима.

Цікаво! Якщо йому можна довіряти, але він чомусь боїться Колю Львовича, виходить, що моєму главі адміністрації довіряти не можна...

— Дякую, — кажу я формально-байдужим голосом. Повертаюся до Львовича. — Візьми знімки і підшукай ще кількох професорів для консультації. І взагалі, візьми цю справу на себе. Нехай напишуть, що вони думають!

— Буде зроблено, — неголосно відповідає Коля Львович.

— Це дзвонили з приводу дивана? — запитую насамкінець.

— Ні, про диван ніяких новин!

— І плівок відеостеження теж не знайшли?

Він заперечно хитає головою.

— Як ти гадаєш, скільки в адміністрації має бути злодіїв і зрадників, щоб така крадіжка стала можливою?

Власне, я пожартував. Але обличчям Колі Львовича поповзли думки. Знизу — до підборіддя, з губ — на чоло.

— Не менше п’яти чоловік, — невпевнено каже він.

— Якщо ти мені їх не знайдеш...

— Шукають! — запевняє він мене. А в очах — щось незрозуміле. Незвична для нього холоднокровність.

133

Київ. Лютий 1992 року.

Недавно я пригадав французьку приказку: поїхати — це трішки померти. Пригадалась, коли я думав про Давида Ісааковича. Від нього поїхали дружина та донька й немовби трішки померли. Потім помер він сам. «Поїхав» назавжди.

З одного боку, Давида Ісааковича вже місяць як немає. Він лежить собі в землі-холодильнику на Трухановому острові. З іншого боку, ми з батюшкою ходимо до нього в гості, а вчора я навіть заплатив в ощадкасу за його кімнатку і електрику. Сусіди, схоже, вважають нас його спадкоємцями. Принаймні, ми вже тричі запрошували їх на поминки в його кімнату. Стіл накривали щедро. «Ось коли скінчаться його гроші, тоді не будемо», — сказав мені отець Василій у відповідь на мої сумніви.

Проте скільки добрих слів ми почули про старого за ці три рази від сусідів. Усі його, виявляється, любили. Усім, виявляється, його не вистачає. А востаннє Валентина Петрівна, яку я раніше, здається, й не бачив у квартирі, з хвилюванням у голосі припустила, що тепер до них можуть підселити якогось алкоголіка чи бомжа. І відразу поглянула на мене як на останню надію. Я спочатку нічого не зрозумів, але потім, після чергового скорботного тосту без цокання чарками, над столом зависла така багатозначна пауза, після якої міг або міліціонер у лісі народитись, або відкритися всім нам якась велика таємниця. Відбулося щось подібне до останнього. Дружня комунальна сім’я, перейшовши на шепіт, звернулася до мене з дивною привабливою пропозицією. Виявляється, якщо людина живе в квартирі без прописки більше шести місяців і сусіди можуть це підтвердити, то його зобов’язані в цій квартирі прописати. Розумієте, до чого вони хилили? Вони вирішили, що краще в кімнаті старого житиму я, ніж який-небудь незнайомець. Самі вони не мали права претендувати на квартиру старого у зв’язку з наявністю своїх квадратних метрів. Дітей у старого не було.

— Ти поміркуй, — підтримав у кінці серйозного монологу Валентини Петрівни отець Василій. — Давид Ісаакович був би тільки радий. Він ставився до тебе як до рідного сина!

— І ми підтвердимо! — додав сусід, спеціаліст з розношування тісного взуття.

— Я ще все обміркую, — пообіцяв я.

На прощання отець Василій нагадав дружній комунальній сім’ї, що незабаром сорок днів з дня смерті Давида Ісааковича. Попереду — нові поминки, але вони будуть цілком канонічні, правильні.

А я, як і обіцяв, усе серйозно обміркував і навіть порадився з мамою. Вона, як виявилось, чудово розумілася на житловому законодавстві і його можливостях.

— Це який район? Старокиївський? — запитала вона швидше в своєї пам’яті, ніж у мене. — У мене там у райвиконкомі знайома працює!

Доля кімнати в комуналці була вирішена.

134

Цюріх. 27 жовтня 2004 року.

У нас цю кімнату назвали б приймальною палатою. Простора: три великі дивани, перед кожним — журнальний столик. Широке вікно, крізь яке ще годину тому можна було б