Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

була забута, щойно з кімнати для гостей зійшла Крістіна, оточена ароматом геліотропа. Гілберт підвівся; очі його спалахнули жвавою зацікавленістю.

На одну виразну мить Крістіна спинилася у дверях. Авжеж, вона не шпорталася об ведмежі голови! Енн пригадала, що Крістіна віддавна мала цю звичку — спинитись на порозі, щоб похизуватися собою. І зараз вона, вочевидь, користалася із нагоди продемонструвати Гілберту, що він утратив.

На ній була сукня з фіолетового оксамиту із парчевим мереживом, довгими, вільними рукавами та шлейфом. Темні коси спадали на плечі, охоплені золотим обручем. На шиї висів тонкий золотий ланцюжок із розсипами діамантів. Тієї ж миті Енн відчула себе вбогою, неприбраною, замурзаною селючкою, що на півроку відстала від моди. Вона вже шкодувала, що наділа це дурне емалеве сердечко.

Безперечно, Крістіна була все ще дуже вродлива. Так, пещена й елегантна аж надміру… але й значно огрядніша. Ніс її не став коротший і підборіддя явно свідчило про середні літа. Коли вона стояла на порозі, видно було, що ступні в неї… масивні. І чи не поблякла з віком ця її претензія на значущість? А проте щоки її досі нагадували гладеньку слонову кістку, і сині очі сяяли з-під чарівної складки на лобі, якою захоплювався ввесь Редмонд. Так, пані Довсон зберегла свою вроду, і серце її не здавалося похованим у чоловіковій могилі.

Крістіна заполонила собою кімнату тієї ж миті, як увійшла. Енн почувалася так, мовби її самої тут немає. Проте вона сіла рівно. Крістіна не побачить згорбленості, типової для середнього віку! Енн стане на прю, розгорнувши всі хоругви! Очі її зненацька позеленіли, а щоки забарвилися ледь помітним рум’янцем. («Пам’ятай, що в тебе є ніс!») Лікар Мюррей, який досі не звертав на неї уваги, із подивом відзначив, що в пані Блайт дуже незвична врода. Ця хвальковита Крістіна Довсон поряд із нею здавалася геть буденною й прісною.

— Гілберте, ти все так само вродливий, — кокетливо проказала Крістіна. Крістіна кокетлива! — Як добре, що ти зовсім не змінився.

(«І говорить вона з тим самим тягучим придихом! Як я завжди ненавиділа цей її оксамитовий голос!»)

— Коли я дивлюся на тебе, — відповів Гілберт, — то забуваю значення слова «час». Де ти вивідала таємницю вічної юності?

Крістіна засміялася.

(«Який у неї металічний сміх!»)

— Ти завжди вмів зробити гарний комплімент. Чи знаєте ви, — Крістіна лукаво глянула на присутніх, — що лікар Блайт був предметом мого захоплення в ті часи, котрі, як він удає, щойно вчора лишилися в минулому? І Енн Ширлі! Ти не так сильно змінилася, як я чула… хоч, мабуть, я не впізнала б тебе, якби випадково зустріла на вулиці. Твоє волосся дещо потемніло, правда? О, хіба не дивовижно — зустрітися знову отак? Я боялася, що твій простріл завадить тобі приїхати.

— Мій простріл!

— Так — хіба в тебе його нема? Я думала, що…

— Мабуть, я щось наплутала, — вибачливо проказала пані Фаулер. — Хтось розповідав мені, що ви лежите із дуже сильним прострілом.

— То пані Паркер із Лобриджа. Я ніколи в житті не мала прострілу, — блякло промимрила Енн.

— О, як тобі пощастило, — відказала Крістіна з ледь чутною зневагою в голосі. — Це страхітлива хвороба. Моя тітка так потерпає від прострілів.

Тон її мовби давав зрозуміти, що вона зараховує Енн до покоління тіток. Енн кволо всміхнулася — вустами, проте не очима. Аби ж то вона могла відповісти, влучно й уїдливо! Енн знала, що, прокинувшись о третій ночі, неодмінно придумає хвацький дотеп, який врятував би її, але зараз утіхи в цім не було.

— Мені казали, у вас семеро дітей, — мовила Крістіна, звертаючись до Енн, проте дивлячись в очі Гілберту.

— Тільки шестеро живі, — озвалася Енн, ледь помітно здригнувшись. Навіть тепер вона не могла говорити про крихітну біленьку Джойс без болю.

— Яка сім’я! — сказала Крістіна.

Чисельна сім’я вмить почала здаватися стидкою й нісенітною абищицею.

— Ти, певне, жодного не маєш, — завважила Енн.

— Бач, я ніколи не любила дітей, — Крістіна знизала гарними плечима, проте голос її звучав дещо різко. — Боюся, немає в мене цього материнського інстинкту. І я ніколи не думала, що єдине призначення жінки — нести дітлахів у наш і без того заюрмлений світ.

Потім вони перейшли до їдальні. Гілберт повів Крістіну, лікар Мюррей повів пані Фаулер, а лікар Фаулер, низенький натоптаний чоловічок, неспроможний підтримувати розмову ні з ким, крім колеги-медика, повів Енн.

У задушливій кімнаті панував таємничо-нудотний дух. Вочевидь, пані Фаулер курила там якісь пахощі. Вечеря була щедра й смачна, проте Енн їла машинально, не відрізняючи страв, і всміхалася, аж доки відчула, що від неї не лишилося нічого, крім усмішки. Вона не зводила очей із Крістіни, яка й собі невпинно всміхалася Гілберту. Крістіна мала дуже гарні зуби — непристойно гарні, мов із реклами зубної пасти. Вона ефектно грала руками під час розмови — і руки в неї були красиві… хоч і завеликі.

Крістіна казала Гілберту щось про життєві цикли. Та чи розуміла вона сама бодай слово з того, що промовляла? Потім вони перейшли до великодніх містерій.

— Ти колись була в Обераммергау?[27] — спитала Крістіна.

Таж вона добре знала, що Енн там не була! Чому навіть звичні, прості запитання лунали глузливо, коли їх ставила Крістіна?

— Хоча ти так пов’язана сім’єю, — вела вона далі. — До речі, знаєш, кого я зустріла місяць тому в Галіфаксі? Ту твою подружку, що вийшла була за потворного пастора… як його звали?

— Джонас Блейк, — відказала Енн. — Філіппа Гордон вийшла за нього. І я ніколи не вважала його потворним.

— Невже? Хоча, звісно, на колір і смак… Ну, словом, я їх зустріла. Бідолашна Філіппа!

В устах Крістіни слово «бідолашна» звучало вельми трагічно.

— Чому бідолашна? — озвалася Енн. — Я певна, вони із Джонасом дуже щасливі.

— Щасливі! Люба, якби ти знала, де вони живуть! В убогім рибальськім селищі, де справжня подія, коли свині вдеруться в чужий сад! Я чула, що цей… Джонас, так? — мав дуже пристойну парафію в Кінгспорті, і покинув її, бо вважав, що його обов’язок — мешкати серед рибалок, яким він потрібен. Не зношу таких фанатиків. «Як можеш ти жити в цій глушині, відрізаній від людей і від світу?» — спитала я, і знаєш, що відказала Філіппа?

Крістіна виразно змахнула руками із безліччю перснів на пальцях.

— Можливо, те саме, що я могла би сказати про Глен Святої Марії, — мовила Енн. — Це мій найрідніший дім на землі.

— Диви, як ти задоволена тим селом, — глузливо осміхнулася Крістіна. («О, цей