Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

– Дякую, тримаються. – А самому здалося, що сказав щось не те.

Однак ніхто й не помітив Онисевого збентеження. Той чоловік подав знак, і всі встали. Онисьо теж підхопився, аж загуркотів стільцем.

– Ми просимо тебе, брате, стати одним із нас. Перш ніж погодитися чи відмовитися, добре подумай. Тобі доведеться провадити невластиве громадянам Королівства подвійне життя і ніколи не виходити з тіні. Ти не почуєш похвали, й так само звинувачення, бо їх призначать іншим. Але, гадаю, ти не прагнеш марнославства. Нехай тебе втішає, що і слава, і ганьба Королівства – твої, бо ти і є Королівство, як кожен із нас. Незалежно від того, чи приєднаєшся ти до братства Старих, чи ні, віднині ти відповідаєш за його безпеку. Твоя відмова нас дуже засмутить. Місце, на якому ти сидиш, більше не належить... Головному Архіваріусу. Його випадково сьогодні вбили на вулиці крутиголовці, котрі, як відомо, стріляють у все, що рухається, настільки розвинений у них інстинкт вбивства...

– О господи! – тільки й вимовив Онисьо.

– Скільки часу потрібно тобі, щоб дати відповідь?

– Такий молодий... – бурмотів Онисьо. – І король, і він... Яка несправедливість!

– Фатальний збіг обставин, – озвався хтось ніби дуже здалека, чи, може, той голос пролунав у Онися в голові.

Він випростався і став зовсім не схожий на тихого Онися, яким його бачили всі, кого він любив.

– Ні, випадковостей не існує! Це ж я послав до нього голубку з чорною вісткою...

– Він поспішав на Раду. Хіба міг він залишитися в тому селі? То був дуже ризиковий чоловік, хоча ніхто б про те не подумав, подивившись на нього. Коли його хотіли затримати, він не послухався наказу. А крутиголовці в таких випадках стріляють. Брате, дай нам відповідь. Коли?

– Я – не мудрий.

– І ми не мудрі, а то б не збирались тут. Одна голова – то добре, але дванадцять допомагають майже уникнути помилок.

– Я – не достойний.

– Послухай історію, впертий Онисю... Колись один чоловік посадив садочок. Він був ще кволий, а тут настала посуха. Криниця висохла в дворі, і от він пішов шукати воду, аби напоїти дерева, але поблизу не знайшов нічого: усе випила спека. Довго мусив іти чоловік, аж стрінув озерце, таке маленьке, що в ньому жили лише пуголовки. Він зрадів, але тут вилізла старенька жаба і стала просити, щоб не губив її дітей, бо вони не виживуть без води. Він сів і став чекати, доки пуголовки не стануть маленькими жабенятами. Минуло кілька днів, і він зміг набрати води. Та коли повернувся додому, сад його загинув...

– Еге, зате жаби залишились живі! – вигукнув Онисьо. – Шкода було б... А сад, може, й не загинув зовсім. Дерева дуже витривалі...

– Бачиш, чоловіче, ми не помилились, запропонувавши тобі місце серед нас. Ми – різні, і нам бракує саме тебе. Доведеться тобі на якийсь час покинути свій сад і піти туди, куди кличе серце...

Онисьо підняв голову, старий чоловік із зашкарублими руками й синіми дитячими очима. Він побачив, що усі приязно до нього посміхаються. Від цього ніяковість зникла, й він пробурмотів:

– А може, той чоловік пошукав би ще? Річку якусь абощо?

28

Ніч була задушлива й тривожна для Імператора. Він не міг скористатись літаком чи потягом із огляду на власну безпеку, а дороги в цій частині Імперії були просто в жахливому стані. Імператор ніколи не бував у Королівстві, і його попередники так само. І зараз він не мав запрошення, але гадав, що може скористатись давнім правом опікунства, коли сусідня держава опиняється без володаря і спадкоємців престолу. У Королівстві ніхто не рвався до трону, оскільки ті диваки вважали, ніби влада обмежує свободу і змінює людину до невпізнання. Яка нісенітниця! Що є солодше за вміння повелівати і викликати страх у підлеглих?! О, у Імперії треба було пильнувати власну посаду як зіницю ока!

Імператор був уже старий, однак не втримався від спокуси прибрати Королівство до рук. Його попередники ніколи цим особливо не переймались, бо при них не було такого занепаду і застою. Імперія існує доти, доки воює. Вона потребує приєднання нових земель, скроплених кров'ю. Упродовж років правдами і неправдами крутиголовці проникали до Королівства, вивчали його, шпигували за людьми, і знали про королів та їхнє оточення навіть більше, ніж сам король. От тільки не могли збагнути одного: як це Королівство, таке мирне, гуманне і через те безборонне, взагалі може існувати? Адже це суперечить найголовнішому закону, однаковому для звірів та людей: відбирай, щоб у тебе не відібрали, убивай, щоб тебе не вбили. Траплялось, що дехто з крутиголовців вирішував залишитись у Королівстві назавжди, але до них з'являлись агенти таємної служби, і зрадників Імперії можна було радше відшукати під зеленим моріжком, аніж у глибоких імперських темницях. Так виходило дешевше. А тепер зорі провістили нагоду захопити Королівство через смерть його правителя і спадкоємця. Так сказав Головний Маг, і хоча король Даниїл перебував у розквіті літ, а принц Август ріс здоровим та розумним хлопцем, йому можна було повірити. Бо про це мріяли всі: від рядового піхотинця до самого Імператора. У державі не було спокою, і кордони аж тріщали від бажаючих податись до кращих світів, хоча б до Серединного. Однак Серединний світ не міг прийняти до себе стільки втікачів, як тепер кажуть, нелегальних мігрантів. Особливо неприязно їх зустрічали крутиголовці, що вже там прижились: як багатий приймає бідного родича. Усе, до чого торкались крутиголовці, зазнавало руйнації та занепаду. Так маленька плямка гнилизни пожирає ціле яблуко. Це був головний секрет крутиголовства, що поглинуло не одне королівство, князівство чи республіку, перш ніж наблизилось до Королівства особливого, незвичайного, загадкового.

Зорі мусять говорити правду, надто вже високий у них авторитет, а людям належить лише перекласти їхню мову на свою. Над Королівством нависла страшна небезпека, і навіть якщо йому цього разу вдасться її подолати, небо над ним ніколи вже не буде безхмарним. А от Старі вважали інакше: небу потрібні хмари, бо без них не буває дощу.

Напівлежачи на оксамитових подушках, Імператор не хотів зазирати в майбутнє, так само як і згадувати уроки минулого. Він був старим воякою, що знав одне: треба рухатися, щоб тебе не застукав ворог. Придворні піїти порівнювали його з вітром, що не знає упину. У молодості так