Колм Тойбін - Майстер

раділа з його присутності, не так уже й емоційно піднесено сприймала все, із ним пов’язане. Вона була достатньо нервовою та витонченою, аби ставити свої вимоги мовчки, але від цього вони робилися тільки ще більше зрозумілими та виразними. І тепер йому слід було подивитися в очі фактові, що саме він, натомість, посилав їй потужні хоч і ретельно замасковані, сигнали про те, як сильно він її потребує. І щоразу, відчувши позитивний відгук, як він тепер розуміє, Генрі ховався у шкаралущу свого внутрішнього світу, безпечного, замкненого простору, якого потребував так само нагально, як і торкання до Констанс.

Очевидно, вона, як це часто трапляється, опинилась у пастці непорозуміння, не була свідомою того, що він є не просто самітником, прикутим до письменницького столу, але й належить до тих чоловіків, які не бажають і ніколи не захочуть мати дружину. Напевно, її тямущість попереджала Констанс про те, що навіть найменший натяк на примус, налякає його і відверне від неї. Але її власна потреба та природа її симпатії до нього змусили розум замовкнути, подумав Генрі. І все ж таки, Констанс була обережною: визнавала його потреби та потайність і виявляла готовність їх поважати, але, коли вона зайшла надто далеко, зробивши їхні стосунки публічними, Генрі від неї відмовився.

У нього були власні резони залишатися самітником; однак уява Генрі не виходила за визначені ним же кордони дозволеного. Доводилося напружуватись, аби не втратити самоконтроль; те, що він накоїв, викликало дрож. Генрі знав напевно, що, якби він тієї зими поїхав до Венеції, Констанс не наклала б на себе руки. Якби вона попросила його про зустріч, а він би відмовив, тепер було б легше, бо його провина була б значно меншою. Але вона ні про що не просила, і це тиснутиме на нього до скону. Він її розчарував. Генрі не знав, чи зрозуміли це їхні спільні друзі у Венеції, чи обговорювали це довгими зимовими вечорами після її смерті.

Думка про те, що Констанс спланувала своє самогубство заздалегідь, була для нього нестерпною. Він писав усім: Роді Броутон, Френсісу Буту, Вільямові, висловлюючись у тому сенсі, що останній вчинок Констанс був виявом відчаю, чимось на зразок божевілля, актом непоміркованості, раптовим затьмаренням розуму. Генрі й сам не до кінця вірив у те, що пише, та з кожним наступним разом, виводячи ці слова, йому дедалі легше було переконатися в їхній імовірності та правдивості. Він нікому не казав про свої справжні міркування з приводу причини її смерті. Та коли незримий дух Констанс линув його кімнатами впродовж подальших тижнів, Генрі відчув, що лише вона була тією людиною, яка вміла абсолютно точно розшифровувати несказане і не почуте. Не було навіть потреби шепотіти слова чи додумувати фразу; її дух чудово розумів, що Генрі знає, що вона ніколи не виявляла жодної ознаки душевного нездоров’я і не була схильною до непоміркованих жестів, хай якими були б обставини. Вона була надзвичайно цілеспрямованою жінкою, що приймає тільки добре виважені, раціональні рішення. Вона мала стійку неприязнь до будь-яких виявів пронизливості та театральності.

А коли наставала ніч, у каміні палахкотів вогонь і горіли лампи, він залишався сам на сам із трагедією, якою закінчилося життя його товаришки. Генрі думав, що вона протягом певного часу обмірковувала свою смерть, планувала її, розглядаючи різні можливості. Книга була вже дописаною, а він знав, що кожного разу, закінчивши роботу, Констанс почувалася так, ніби вже ніколи нічого не напише. Була венеційська зима, темна та вогка, навколо — люди, яких, він точно це знав, Констанс могла легко зненавидіти.

І, заради чогось глибоко прихованого у потаємних куточках його душі, заради дотримання світських умовностей та позірного етикету, він кинув її там саму. Хоча саме він був людиною, яка б могла її порятувати одним лише натяком.

Констанс попередньо обмірковувала власну смерть, думав він, як усі свої книги, була невпевненою, нервувала, але і мала нестримне прагнення, велику душевну та фізичну сміливість. І та інфлюенція, на яку вона, за словами лікаря, хворіла останнього тижня, лише зміцнила її намір. Генрі знав, що товаришка дійшла висновку, що буде щасливішою, отримавши вічний супокій, і свідомо вирішила скоїти над собою насильство — розбити власні кістки та голову об тверду бруківку, аби досягти своєї мети. Її невтомна допитливість, абсолютна щирість реакцій, практична природа її уяви — усе це так яскраво постало перед його внутрішнім зором, наче вона сама щойно відвідала Генрі в його лондонській зимі; і, коли смерть Констанс перестала бути новиною, він усвідомив, що муситиме вирушити до Венеції, де вона померла, щоб звідти поїхати до Риму, де спочиває в землі її розбите тіло.

Днями, що передували його від’їзду, Генрі надзвичайно явно і так реально відчував її присутність. Жінка, котру він тримав на відстані витягнутої руки, перетворилася на жінку із його мрій, на привид усіх нереалізованих можливостей. Батьки були мертві, сестри теж уже два роки як не було на світі. Вільям жив надто далеко, і Генрі тепер уже не так, як колись, хвилювало, що про нього подумають у лондонському культурному товаристві. Він міг би вчинити, як сам захотів; міг би поселитися на Беллосгардо разом із Констанс, а міг би вмовити її винайняти два сусідні будинки в якомусь прибережному англійському містечку.

А тепер він думав про її мертве тіло, про кімнати, в яких вона колись жила, де й досі зберігається дух її пристрасної натури, її книги, якісь дрібнички, її одяг і папери. Гарні кімнати вона любила більше, ніж багатьох людей; кімнати були її сакральним простором. Генрі почав уявляти її помешкання у Венеції, в Каса Біондетті та в Каса Семітеколо, а потім і в Оксфорді, де вона перед тим жила. Він засумував за тими кімнатами, наче і сам у них жив, наче мав особисті причини хотіти туди повернутися. Він побачив її зграбну фігуру, що пурхає тими кімнатами, і раптом зрозумів, причину свого небажання їхати до Венеції одразу ж по її смерті чи до Риму — на похорон. Йому довелося б від неї піти, довелося б визнати їхню вічну розлуку. Замість стосунків, таких невизначених і повних різноманітних можливостей, йому довелося б зіткнутися з відсутністю Констанс у всій її остаточності. А він цього зовсім не потребував.

Це відчуття, немовби ним нахабно і жорстоко знехтували, якимось чином, наблизило Генрі до Констанс. І тепер можливість побачити її кімнати у Венеції, погортати її папери, побути у створеній нею атмосфері, почала його інтригувати. Він нетерпляче