Інна Турянська - Бути другом, Інна Турянська

— Буде, виконано, Степане Морозний, — відповів Артур, злегка усміхаючись, проте Степан розумів – друг його ще не скоро прийде до норми. Таки добряче зачепила його серце ця… повія. 

— Сідай в машину. 

Коли доїхали, у вікнах Артура було темно, а це означало одне - самотність. Це було як вирок, як могила, з якої не вибратися. Важко зітхнув…бо не розумів, чому після всього, що побачив на тих світлинах і почув з її уст, усе ще сподівався, що вона залишилася…

— Схоже, її немає, - оглянувши вікна знадвору сказав Степан, але я все одно схожу, перевірю, - Даремно ти залишив шахрайку на самоті…, - кинув з докором, виходячи з машини.

Як це - боятися повертатися у власну домівку? Він завжди мав цей страх…колись через Тамару, тепер через іншу жінку. Асе справжнім винуватцем була порожнеча. ЇЇ пустка така глибока, така всепоглинаюча, що він просто зникав у ній…розчинявся, наче його ніколи й не було.

— Її немає, але схоже все на місці, - сказав Степан, повернувшись, - Давай,…виходь же! Не змушуй мене вести тебе, як малого хлопчика за руку і вкладати в ліжечко. Будь ласка, Артуре…зберися…прошу тебе.

Крок…другий…третій. Артур невпевнено прямує до своєї квартири. Його веде командир, друг чи брат? Мабуть, єдиний, хто залишився з ним досі.

— Дякую, далі я сам, чуєш? - Артур зупинив його рукою, — Ти мені брат, звісно, але ти не моя сім'я. Твоя сім'я чекає тебе вдома…

Степан тямуще кивнув, але почувши фразу Артура, кинуту в спину, зупинився.

— І командире, сподіваюся, мені ніколи не доведеться брати лопату для твоєї могили. Ти маєш повернутися до своєї сім'ї живим, за будь-яку ціну.

— Я тебе почув, Артуре.