Артур Хейлі - Готель

в передпокій. Герцогиня Кройдонська рушила їм назустріч. Приємно всміхаючись, вона промовила:

— Заходьте, будь ласка.

Секретар квапливо пояснив:

— Ці джентльмени — не з газети.

— А звідки ж?

Вона глянула на Пітера і, впізнавши його, перевела погляд на його супутників.

Капітан Йоллес відповів:

— Ми з поліції, мадам. Я можу пред’явити жетон, але за даних обставин цього, мабуть, не варто робити. — Він показав очима на вітальню: кілька журналістів уже з цікавістю дивилися на них.

Герцогиня зробила жест секретареві, і той зачинив двері.

«Мені здалося, чи в її очах справді майнув ляк, коли вона почула слово „поліція“? — подумав Пітер. — А втім, якщо вона й злякалася, то відразу ж опанувала себе».

— Чим пояснити ваш візит?

— Ми хочемо поставити вам і вашому чоловікові кілька запитань, мадам.

— Для цього можна було б обрати зручніший час.

— Наша розмова буде дуже коротка, — спокійно, але категорично відказав Йоллес.

— Я спитаю в чоловіка, чи він може прийняти вас. Почекайте, будь ласка, в тій кімнаті.

Секретар провів їх до кабінету і вийшов, а за мить з’явилася герцогиня в супроводі чоловіка. Герцог збентежено позирав то на герцогиню, то на нових відвідувачів.

— Я сказала нашим гостям, що ми залишаємо їх не більш як на п’ять хвилин, — заявила герцогиня.

Капітан Йоллес наче й не чув її слів. Вийнявши блокнот, він почав:

— Прошу сказати, коли ви востаннє користувалися своїм автомобілем марки «ягуар». — Він назвав номер машини.

— Нашим автомобілем? — здивовано перепитала герцогиня. — Я просто не пам’ятаю. А втім, стривайте. Згадала. Востаннє ми виїздили в понеділок уранці. Потім поставили його в готельний гараж. Він і тепер там стоїть.

— Будь ласка, подумайте ще. Чи не виїздили ви, або ваш чоловік, або ви разом у вашій машині в понеділок увечері?

«Характерно, — подумав Пітер, — що капітан Йоллес адресує свої запитання не герцогові, а його дружині».

На щоках герцогині виступили дві червоні плямки.

— Я не звикла, щоб мої слова брали під сумнів. Ви вже чули: востаннє ми користувалися машиною в понеділок уранці. І вам уже час, по-моєму, пояснити причину цього візиту.

Йоллес щось записав у своєму блокноті.

— Чи знайомі ви з людиною на ім’я Теодор Огілві?

— Здається, я чула це ім’я…

— Він — старший детектив цього готелю.

— Так, згадала. Він заходив до нас. Сказати точно, коли саме — не можу. Запитував, чи я не загубила якусь коштовну брошку. її знайшли в готелі, і хтось висловив припущення, що вона може належати мені. Але брошка була не моя.

— А ви, сер? — звернувся Йоллес до герцога. — Чи знайомі ви й чи мали якісь справи з Теодором Огілві?

Видно було, що герцог Кройдонський вагається. Дружина вп’ялася очима в його обличчя.

— Я… — він затнувся. — Я можу тільки повторити те, що сказала герцогиня.

Йоллес згорнув блокнот і спокійним, рівним голосом запитав:

— Чи не здивує вас у такому разі той факт, що ваша машина затримана в штаті Теннессі і що перегнав її туди Теодор Огілві, який перебуває нині під арештом? І як ви поставитеся до заяви Огілві, ніби ви сплатили йому двісті доларів за те, щоб він перегнав машину з Нового Орлеана до Чікаго? А також до попередніх висновків експертизи, яка встановила, що вашою машиною в понеділок увечері в Новому Орлеані вбито двох перехожих, причому водій утік з місця злочину?

— На всі ваші запитання я можу відповісти тільки, що вони мене надзвичайно дивують, — сказала герцогиня. — Я ще ніколи не чула такого набору безглуздих вигадок.

— Те, що ваша машина перебуває зараз у штаті Теннессі і що перегнав її туди Огілві — не вигадка, а факт, мадам.

— В такому разі він зробив це без нашого дозволу й відома. Більше того, якщо, як ви кажете, цією машиною вчинено злочин у понеділок увечері, то сам собою напрошується висновок, що ця ж людина користувалася нашим автомобілем і в тому випадку.

— Отже, ви обвинувачуєте Теодора Огілві…

— Обвинувачувати — це ваша справа, — урвала його герцогиня. — За це вам, здається, і гроші платять. А втім, одне обвинувачення я можу зробити — на адресу цього готелю. Його адміністрація довела, що вона абсолютно неспроможна охороняти майно своїх мешканців. — Вона обернулася до Пітера Макдермота: — Будьте певні, я цього так не залишу!

— Але ж ви написали дозвіл! — запротестував Пітер. — Ви дали Огілві доручення на машину!

Герцогиня пополотніла, її губи беззвучно ворушилися. Пітер зрозумів, що нагадав їй про єдину похибку, якої вона припустилася.

Мовчання ставало нестерпним.

— Покажіть його мені! — стрепенулася враз герцогиня.

— На жаль, його… — почав Пітер — і побачив в її очах зловтішний вогник.

18

— Ця жінка бреше, — сказав капітан Йоллес. — Але довести це нам буде дуже важко.

З Президентського люкса вони вийшли ні з чим, і тепер Йоллес повільно походжав по кабінету Пітера Макдермота, розмірковуючи вголос.

— Її чоловіка можна було б розколоти, — докинув сержант. — Якби допитати його самого, без неї…

Йоллес похитав головою.

— Виключено. По-перше, ця хитра бестія не допустить цього. А по-друге, не забувайте, з ким ми маємо справу. Один необережний крок — і ми пропали. — Він глянув на Пітера. — Ніколи не вірте тому, хто каже, ніби поліція однаково ставиться до бідних і до багатих.

Пітер неуважливо кивнув. Він вважав, що виконав свій обов’язок, а тепер слово за слідчими. І тільки з цікавості він запитав:

— А якби у вас була ота записка в гараж?..

— Якби ми її мали, — сказав сержант, — можна було б вважати, що рибку спіймано.

— Але ж нічний контролер, та й сам Огілві можуть засвідчити під присягою, що записка існувала?

— А герцогиня заявить, що це була фальшивка, — відповів Йоллес. — Що Огілві написав її сам. — Подумавши, він додав: — Ви сказали, що вона була написана на спеціальному бланку. Чи не покажете, на якому саме?

Пітер вийшов у приймальню і, пошукавши у шафі, знайшов кілька бланків. На цупкому блакитному папері вгорі було витиснено ГОТЕЛЬ «СЕЙНТ-ГРЕГОРІ», а внизу — ПРЕЗИДЕНТСЬКИЙ ЛЮКС.

Повернувшись, він дав їх детективам.

— Який шик! — пробурмотів сержант.

— Чи багато людей мають до них доступ? — поцікавився Йоллес.

— Офіційно — зовсім небагато. Але дістати такий бланк міг би, практично, кожен, кому заманеться.

— Отже, і в цьому напрямку — глухий кут, — підсумував Йоллес.

— Є ще одна можливість, — сказав Пітер.

— Яка саме?

— Ми вже, власне, обговорювали її — пам’ятаєте, ви спитали мене, а я сказав, що із звезеного до підвалу сміття вже нічого не можна видобути. Я й справді так думав… Думав, що знайти